Ми з ко ханою дівчиною вирішили жити разом. Мені 25, їй – 22. Я вже був готовий до серйозних стосунків, мріяв про сім’ю, про дитину, але дівчина постійно твердила, що їй потрібен час, вона поки не готова до такого серйозного кроку. Я любив її, терпляче чекав того дня, коли моя дівчина подорослішає. І тут ми дізналися, що вона ваrітна. Моєму щастю не було меж, але раптом дівчина заявила, що вирішила відмовитися від дитини. Я всіляко намагався умовляти дівчину, що перервати ваrітність-не найкраща ідея, а раптом вона потім ніколи не зможе мати дітей.
Дівчина погодилася народжувати, але вирішила відмовитися від дитини відразу після пологів. Я чесно вірив і сподівався, що за дев’ять місяців у неї прокинеться материнський інстинкт, але цього так і не сталося: після виписки дівчина залишила на мені дитину і з батьками поїхала в інше місто. З того дня минуло чотири роки. За цей час я один виховував мою маленьку принцесу. Іноді виручали батьки, але так як вони живуть в іншому місті, я не міг залишити доньку з ними.
Пройшло вже стільки років, але я так і не можу зрозуміти ко лишню, як у неї вистачило совісті кинути рідну дитину. Нещодавно мати дочки з’явилася до нас додому. -Вибач мене, я не повин на була кидати дочку і тебе! Але як я можу пробачити жінку, яка за чотири роки жодного разу не подзвонила дізнатися, як справи у дочки? Дочка запитує, хто та тітка, а я навіть не знаю, що їй відповісти: мама твоя вона або просто знайома? Пробачити і прийняти ко лишню назад, я точно не готовий.
