Андрій сидів у залі суду, нервово барабанячи пальцями по столу. Давно він не відчував такого хвилювання. Трохи далі, на відстані витягнутої руки, сиділа Ірина. Випрямлена спина, холодний, відчужений погляд. Близька, але водночас зовсім чужа. Суддя зачитував формальності, але Андрій чув лише глухі удари серця. — Вам все зрозуміло? — голос судді вивів його із задуму. Ірина коротко кивнула: — Так. Вона навіть не подивилася в його бік, зосередившись повністю на документах. Андрій проковтнув. У грудях щось неприємно стислося, наростаючи тягучим занепокоєнням. — Можна перед підписанням сказати пару слів? Суддя важко зітхнув, але все ж таки кивнув. Він обернувся до дружини. — Іра, ти хоч трохи… хоч краплю шкодуєш? Вона глибоко вдихнула, але її погляд залишився рівним, спокійним. Ні сліду жалю, ні тіні болю. — Ні.
Лише впевненість. І це виявилося найболючішим. Андрій був впевнений, що все піде інакше. Що вона хоча б на секунду захитається, що рука здригнеться, коли настане час поставити підпис. Але Ірина залишалася спокійною. Вона вже давно поховала їхній шлюб, а сьогодні просто прийшла офіційно поставити крапку. — Так просто? — сам не зрозумів, навіщо промовив це вголос. Вона трохи здивовано подивилася на нього. — А має бути складно? Суддя відкашлявся: — Якщо сторони не мають заперечень, підписуйте. Андрій стиснув губи. Заперечення? Звісно, у нього вони були. Тільки який у цьому сенс? Скільки разів він думав про розлучення як про формальність? Просто взяти та підписати.
Без сцен, без зайвих емоцій. Але тепер, коли все насправді закінчувалося, всередині щось стискалося. — А як я не підпишу? — вирвалося в нього, перш ніж він встиг осмислити питання. Суддя підняв брову. Ірина тихо засміялася. — Призначать ще одне засідання. Але, Андрію, ти ж розумієш — все вже вирішено. Вона взяла ручку і, не вагаючись, поставила підпис. Ось і все. Кінець. Андрій відчув, як по спині пробіг холод. Він мав відчути полегшення. Він сам цього хотів. Але чому в голові крутилося одне слово? Пізно. Двадцять років разом. Два десятиліття звичок, спокійного життя, тихих вечорів перед телевізором. З Іриною він завжди відчував стабільність.
Надійність. Вона пам’ятала, де його речі, знала, що він п’є каву без цукру, зустрічала з роботи гарячою вечерею. Але у якийсь момент йому стало нудно. Марина з’явилася раптово — легка, весела, у захваті від кожного його слова. З нею він знову почував себе молодим, впевненим. А Ірина… Вона не сміялася з його жартів. Не дивилася із захопленням. Не питала про справи з щирим інтересом. Якось за вечерею він недбало кинув: — Ти перестала стежити за собою, Іро. Вона підвела голову. — Що? — Ну… ти раніше не носила такі старі футболки. Не знаю… Жінка має залишатися загадкою, мабуть. Вона повільно поклала виделку. — Ти справді вважаєш, що знайдеш когось краще? Він посміхнувся. — Краще? Ні. Але молодше – так. Її губи здригнулися, але вона не відвела погляду. — Я зрозуміла тебе. З Мариною все закрутилося швидко.
Кафе, сміх, дзвінкі «Андрію, ти такий розумний!», її легкість… Він насолоджувався. Почувався не просто чоловіком у шлюбі, а справжнім чоловіком. Але легкість стосувалася не тільки емоцій. — Ти можеш приготувати вечерю? — спитав він одного разу. Марина здивовано підняла брови: — Я тобі що, дружина? Він усміхнувся, вирішивши, що це жарт. — Ну, ти ж така господарська. Вона ляснула віями. — Андрію, я не для цього живу. Давай краще у ресторан? Йому стало незатишно. Марина не збиралася бути його затишком. Вона хотіла веселощів. — Полетіли до Європи? — запропонувала вона одного разу. — У мене робота. Вона закотила очі. — Ти нудний. І раптом його осяяло — він уже чув це раніше. Від когось іншого. Того дня, коли він знову прийшов додому і виявив, що в квартирі немає ні сліду Марини, ні вечері, ні навіть її речей, вперше в голову закралася думка: а раптом Ірина мала рацію? Але Ірина… Вона просто йшла вперед, не озираючись. Андрій крутив у руках ручку, задумливо розглядаючи папери перед собою. Розлучення. Остання точка. Всю дорогу до суду він твердив собі, що це лише формальність. Що десь у глибині душі Ірина ще не змогла його відпустити. Вона ж не може так просто перекреслити двадцять років спільного життя, правда? Він підвів на неї погляд. Спокійна, впевнена, бездоганно тримає поставу. В її очах не було ні гіркоти, ні гніву. Лише терпляче очікування. — Як у тебе справи? — спитав він недбало, наче між ділом, перекладаючи папку з паперами. Вона трохи підняла брову. — Все добре. Він ковтнув. — У тебе хтось є? Вона посміхнулася — спокійно, впевнено. — А тобі це важливо? І зараз його пробив страх. Він завжди був впевнений, що їй не впоратися без нього. Що якось вона усвідомить помилку, схаменеться, повернеться. Але перед ним сиділа не залишена дружина, не нещасна жінка. Перед ним була та, яка відпустила минуле.
— Іра… Може, не поспішатимемо? — Він відклав ручку вбік, намагаючись говорити м’якше. — Ми стільки років прожили разом, ти не можеш просто взяти і забути все. Вона трохи схилила голову, уважно дивлячись на нього, ніби намагаючись зрозуміти, чи він це серйозно говорить. — Я вже забула, Андрію. Просто ти зрозумів це тільки зараз. Він стиснув губи, відкинувся на спинку стільця. — Я підпишу… і що далі? Ти просто підеш? — Я вже пішла. У грудях щось стиснулося. — А як я не хочу? Вона подивилася на нього довго, спокійно, майже співчутливо. — А якщо мені все одно? І тоді до нього дійшло — він програв. Він був впевнений, що тримає ситуацію під контролем. Що саме він вирішив піти, а Ірина залишилася чекати. Але тепер він зрозумів, що все було інакше.
Вона давно вже не чекала. Андрій поставив підпис. Ось і все. Ручка вислизнула з пальців і покотилася столом, але він навіть не зробив спроби її зловити. Суддя щось казав, секретар простягав документи, але він вже нічого не чув. Він дивився лише на Ірину. Вона спокійно склала папери в папку, прибрала за вухо волосся, що вибилося з укладки. Ні найменшого подиху, ні секунди вагання. Немов цей момент не означав для неї зовсім нічого. У коридорі суду він вийшов за нею. — Іра… Вона не зупинилася. — Ірино, почекай. Вона повернула голову, але не зменшила кроку. — Що? — Може, хоч би… повечеряємо? Як друзі? Вона раптом засміялася. Тихо, коротко, без агресії. — Андрію, ти справді віриш, що я хочу бути твоїм другом? Він не знайшов, що відповісти. Вона знову відвернулася і попрямувала до виходу. Вона більше не була його дружиною. Андрій дивився їй услід і вперше за довгий час усвідомив, що життя не зупинилося. Просто тепер у ній йому більше не було головної ролі.
