П’ятнадцять років тому я поїхала до Італії, щоби заробити більше грошей. Хоча моя робота в Україні була гідно оплачуваною, я не була задоволена і хотіла більше. Мої стосунки з чоловіком були напруженими, а його зарплати мало вистачало на все. На той час, коли я почала заробляти, двоє наших дітей уже навчалися в університеті. Я вирішила офіційно розлучитися з чоловіком, сподіваючись, що йому пощастить в іншому місці. Я знала, що моя подорож до Італії – це не короткостроковий план, а довгострокове зобов’язання забезпечити мені комфортну старість та допомогти моїм дітям.
При щомісячній зарплаті 900-1000 євро я розраховувала, що зможу відкладати близько 10-11 тисяч євро на рік. Перші п’ять років я працювала на себе, відкладаючи пристойну суму до банку. Потім я почала допомагати своїм дітям: старшому синові та молодшій дочці. Я вирішила не ділити гроші, а щомісяця відправляти 800-900 євро доньці, яка жила зі свекрухою і терміново потребувала власного будинку. Через сім років вона нарешті переїхала до свого власного будинку. Зараз я посилаю таку суму своєму синові, який копить на квартиру. Вони накопичували три роки і могли б дозволити собі щось на вторинному ринку, але його дружина наполягає на новобудові у хорошому районі, тому вони продовжують збирати.
Я більше не надсилаю гроші дочці, але іноді відправляю посилки з іграшками, солодощами чи одягом для її дітей. Це викликало невдоволення з боку мого сина та його дружини, які вважають, що гроші мають йти тільки й тільки їм. Тиждень тому моїй дочці знадобилося 800 євро на новий холодильник. Я відправила їй гроші, зменшивши суму, яку я збиралася відправити синові цього місяця, до 100 євро. Це викликало спекотну суперечку: невістка звинуватила мене у фаворитизмі, а син зажадав від сестри та її чоловіка повернути гроші за холодильник. Ситуація неприємна. Я ніколи не думала, що гроші можуть спричинити таке невдоволення серед моїх дітей.
