Ніхто, ні родичі, ні друзі, не може зрозуміти – чому після тридцяти років спільного життя я проrнала чоловіка. Коли ми одружилися, я думала, що стану найщасливішою жінкою на світі. Але вже через місяць зрозуміла, що помилилася. Чоловік, Борис, був ревнивцем. Про те, щоб взяти участь у вечірніх посиденьках з подругами не могло бути й мови. Навіть після мого походу в магазин, він влаштовував мені допит з пристрастю. – Де була? Що так довго? Якщо ти мене зрадиш, я тебе… – мало не щодня чула від нього таке. І свекруха не відставала. – Готувати не вмієш, погана господиня, нікудишня мати…
Потім мої батьки купили мені квартиру в місті, і від свекрухи я відбулася. Переїхали ми з села в місто, і я відразу ж влаштувалася на роботу в магазин. А Борис все тягнув з роботою. То йому умови не ті, то графік не влаштовує, то зарплата маленька, то їхати далеко… Зрештою він влаштувався на роботу. Про те, щоб хоч в чомусь допомогти мені по дому не могло бути й мови. Навіть чашку за собою не мив. Я терпіла. І ось минуло тридцять років. Наші діти виросли, створили свої сім’ї, живуть окремо. А я вийшла на пенсію.
Думала, що ось тепер і відпочину, і з онуками награюся. Не тут-то було. Одного разу Борис мені заявив: – Ти коли збираєшся вийти на роботу? – Яка робота? Я на пенсії. – Скільки її, твоєї пенсії то? Бери газети, і шукай роботу! Це стало останньою краплею в чаші мого терпіння. Я вз’ярилась і вигнала його зі своєї квартири. – Провалюй до своєї мами в село, нероба! – кричала я, викидаючи його речі в двері… Тепер я живу одна і щаслива. Як камінь з душі впав. Про одне я шкодую, що не прогнала його раніше.
