На другому курсі університету батьки давали мені щотижневу допомогу на проїзд та особисті витрати, але цього було недостатньо. Я давно мріяла купити новий телефон, але розуміла, що не можу собі цього дозволити. Моя мама завжди говорила, що найголовніше – мати можливість дзвонити. Якось, повертаючись із занять, я вирішила прогулятися парком.
Коли я йшла, то знайшла телефон на лавці. Він був у чорному чохлі, нещодавно куплений і виглядав дуже дорого. Я знала, що ніколи не зможу дозволити собі щось подібне навіть за допомогою кредиту. Спочатку мені спало на думку залишити телефон собі, але я тут же згадав настанови батьків про чесність і вирішив почекати, поки господар з’явиться. Приблизно за двадцять хвилин у парку з’явився хлопець, який виглядав стурбованим і щось шукав. Я зрозуміла, що саме він втратив свій телефон.
Я підійшла до нього і спитала, чи не шукає він телефон. Коли він побачив, що я тримаю його в руках, то полегшено посміхнувся, подякував мені і навіть обійняв з усмішкою. Почуваючись трохи приголомшеною, я не знала, як реагувати. Він пояснив, що щойно купив телефон – і вже втратив його. Він був вдячний, що я його знайшла, і запропонував на знак подяки почастувати мене кавою. Через три роки він зробив мені пропозицію. Я часто згадую той день у парку і думаю, що було б, якби я лишила телефон при собі. Але зараз я вдячна за те, що вчинила правильно – і зрештою зустріла кохання всього свого життя.
