Анну, тридцяти трирічну матір-одиначку сина Павлика, що живе у батьків, з Андрієм познайомила його молодша сестра Тоня. – Ось всім хороший. І красивий, і квартира трикімнатна, і головний інженер на заводі, і співрозмовник хоч куди. Але в побуті дитя дитям. Інфантильний якийсь. Звик, що мама за нього все робила. Навіть магазинні пельмені зварити не може. Ну спробуй, а? Може у вас щось і вийде. – А давай, знайом. – Погодилася Анна… – Анно, я люблю тебе! Будь моєю дружиною! Звільняйся з роботи і переїжджай з сином до мене жити.
– сказав Андрій через два місяці після знайомства. Кинути роботу Анна не погодилася, заяву в РАГС вони подали в той же день, і тоді ж жінка переїхала до нього. – А де ж Павлик? – ображено запитав Андрій. – Давай поки що, до весілля, ми звикнемо один до одного. Потім заберемо дитини у дідуся з бабусею. “Нічого він не дитя”, думала Анна, ніжачись у Андрія на rрудях. “Чоловік хоч куди!”… Інфантильність Андрія Анна помітила в процесі спільного життя: той регулярно щось втрачав, щось забував, часто бруднити одяг і стояв з видом накоївшої, яка усвідомила свою провину, дитини… Розписалися, забрали Павлика, поїхали додому.
Там Андрій порився в коморі і витягнув велику коробку. – Дивись, що у мене є, – сказав він хлопчикові і став викладати з коробки… іграшки. І солдатики, і трансформери, і “давні” ігрові приставки. – Це все твоє?! – запитав Павлик, захоплено розглядаючи іграшки. – Так. Але тепер це наше з тобою. Ми разом будемо в них грати, – відповів Андрій. – Погнали? – Погнали! І хлопці забули про маму і дружину… – Ну як тобі мій брат? Важко з двома дітьми? – запитала Тоня. – Він супер! Нехай іноді веде себе як дитина. Тоді я просто сприймаю його як старшого сина. І з Павликом вони подружилися. Ну прямо брати-шибеники, а не вітчим і пасинок…
