Знаючи, як важко вмовити чоловіка покинути будинок, дачу, рибалку, чоловічі посиденьки в гаражах, Світлана Семенівна готувалася до тривалої та серйозної розмови. – Оленька зателефонувала, – розповідала вона чоловікові, – Петю у відрядження відправляють, а онукові на море треба, щоби менше взимку хворів. А як вона одна із дворічним малюком. Навіть у туалет сходити проблема. – Ну то їдь ти з нею, – відповів Ігор Петрович, не відриваючись від телевізора. – Я без тебе не поїду. Чи їдемо разом, чи я залишаюся вдома. – Добре-добре.
Не кип’ятись. Поїдемо разом. Куди зібралися? – В Турцію. – Куди? В яку Туреччину? Зовсім з розуму зійшли. Це ж закордон. Навколо одні турки. – А в Єгипті – єгиптяни. Там наших співвітчизників більше, ніж місцевого населення. – Сказав, що до Туреччини не поїду, отже, не поїду! І тебе не пущу! Ігор Петрович підскочив з дивана і грюкнувши дверима, вийшов надвір. Попрямував до гаражів… – Петровичу, ти що такий сердитий? – Запитав сусід Міхалич. – Дружина з донькою до Туреччини намилилися. І мене з собою тягнути надумали. А я не хочу. – Ну ти даєш, друже! Там же рай для нас, для мужиків!
– підстрибнув Михалич. – Мене самого мало не силоміць туди потягли. Там такі готелі! Їж та пий скільки влізе. І все безкош товно! Хочеш у себе в номері вдень, хочеш у барі ввечері! – І що і “біленька” безкош товно? – І “біленька”, і “червоне”, і “пінне”! Все, що душа забажає! Їдь, не сумнівайся! У накладі не залишишся! – Чуєш, Світлано, я тут подумав, а й справді Ванечці море доnоможе. А то він у нас майже щотижня хво ріє. А так, дивишся, море і сонце його міцніше зроблять. Поїхали, відвеземо онука в цей ваш закордон. Дружина, твердо була впевнена, що це її аргументи переконали чоловіка, переможно задерла носа.
