Я довго жив за кордоном. Повернувся рік тому. Зателефонував друзям. Когось уже немає, хтось так само, як і я поїхав. Стас запросив нас із дружиною у свій власний будинок у передмісті. Похвалитися, а заразом і посидіти в теплій, затишній обстановці. Я, поїхавши за кордон, не втрачав зв’язку з друзями. Благо соцмережі без проблем дають змогу підтримувати зв’язок з будь-якої точки Землі. Тож про те, що однокласник довго будував собі будинок, був у курсі. Усі свої сили та кошти вони з дружиною вклали у будівництво.
Навіть жити nродовжували у двокімнатній квартирі разом із батьками та своїми двома дітьми. Терпіли тісноту заради своєї мети. Будинок вразив. Три поверхи. Побудований був від і до: тут тобі і “тепла підлога”, і чотири спальні, і вітальня, і кухня-їдальня, і більярдна, по ванній кімнаті на кожному поверсі, затишний чистий двір. Критий басейн поки що в процесі будівництва. Як то кажуть: “Гарно жити не заборониш”. Після екскурсії вдома нас запросили за стіл. У каміні горіли дрова. Затишна атмосфера. Стіл ломиться від частування. Хазяйка, Амалія, постаралася на славу. Але тут я помітив, що у Стаса тремтить рука.
Я знаю, що мій друг переконаний непитущий, до старечих хво роб йому ще ой як далеко. – Що це у тебе з рукою? – питаю я його. – Це називається будівництво та його наслідки, – відповідає Стас. – Стривай. Ти ж сам не будував. Ти ж будівельників наймав. Звідки наслідки? – nродовжую дивуватися я. – Наймав. Але приїхав одного разу, бачу дах звалився. От і втратив до них довіру. Почав ретельно контролювати процес. Приїжджав мало не щодня. Хоч би яка погода була. Тягав цеглу, мішки з цементом, лазив у всі дірки. Посковзнувся і зламав руку. “Так ось ти яка, Квіточка Аленька” – думав я, дивлячись на будинок і уявляючи, які сили, яка правця та засоби треба вкласти, щоб отримати таку красу.
