Я заміжня вже 28 років. У нас двоє дітей, і наша дочка вже встигла порадувати онуками. Ми жили удвох і я більше не могла цього терпіти – і одного разу виставила чоловіка за двері після чергової сварки. Будинок, в якому жили ми, дістався мені від батьків. Скільки ще я могла це терпіти? Я думала, що нарешті-то я зможу жити спокійно. Мій чоловік спочатку був хорошою людиною: доnомагав мені у всьому, добре заробляв, а потім втратив роботу. З тих пір він змінився, наче його підмінили.
Він не поспішав шукати нову роботу, тому я взяла на себе всі турботи по будинку, він навіть не міг полагодити розетки. Я крутилася весь день як білка в колесі. Але потім я помітила, що він не збирається влаштовуватися на роботу. Він проводив день в поневіряннях, або гостював у родичів, або йшов до своєї матері на кілька днів. Потім він переїхав до неї. Але на цьому історія не закінчилася. Кожен день свекруха дзвонила і просила пробачити чоловіка. Скажіть, будь ласка, кому потрібен чоловік, який не працює і нічим не доnомагає?
Якщо чесно, я зітхнула з полегшенням. Свекруха навіть запропонувала мені половину своєї пенсії за умови, що її син буде жити з нами. Я розумію, вона мати і турбується за сина. Вона взагалі хороша людина, ніколи не втручалася в наше життя. Завжди доnомагала, чим могла. Моя свекруха стільки просила, що я готова пробачити чоловікові. Але чоловік таки ні разу не подзвонив і нічого не сказав. Від його матері я чула тільки обіцянки. Що мені тепер робити: довіритися мамі-правозахисниці, і дати йому шанс або почекати, поки чоловік усвідомлює безвідповідальність власних дій стосовно сім’ї?
