З чоловіком ми завжди обговорювали наше подальше життя удвох, обидва хотіли дітей і нічого цьому не заважало: своя квартира, квітучий біз нес і стабільний дохід. Все було чудово, не вистачало тільки дітей. Через півроку ми вирішили піти на обстеження: нам призначили медикаменти. Лікування повинно було тривати кілька місяців і весь цей час чоловік переглядав анкети сиріт. Думка взяти дитину не покидала його. Він навіть сходив в органи опіки і дізнався, які документи потрібні для уси новлення.
Чоловік всіляко намагається умовити мене сходити в дитячий будиноk, називає мене егоїстичною і безсердечною, раз я не хочу усиновити дитину. Каже, що тільки егоїсти народжують дітей в той час, коли притулки переповнені. “Давай подаруємо нове життя дітдомовцю. Якщо Бог не дав нам дітей, значить, ми повин ні уси новити дитину”, – все умовляв він мене. Я не могла змиритися з цією думкою, адже треба всього лише полікуватися – і у нас буде своя дитина. Як він міг таке вимагати? Я впевнена, що не зможу полюбити чужу дитину.
Може, на Е КО або сурогатне материнство я б ще якось погодилася, якщо б не було іншого виходу, але брати дитину з незрозумілою генетикою я вже точно не збираюся. Шкода, чоловік мене не розуміє: він постійно вмовляє хоча б з’їздити, подивитися на дітей. На його думку, це щось змінить у мені. Але я впевнена, що уси новлення не моє і якщо чоловік не перестане на мене тиснути – то я просто роз лучуся.
