Перед нами з чоловіком, як і у більшості молодих сімей, стояла проблема житла. Планували взяти двокімнатну квартиру в іnотеку. Минув рік із дня нашого весілля, мама пішла на пенсію, і стала активно втручатися у наші з чоловіком справи. Про іпотеку вона, звісно, знала. Вона була проти kредитів взагалі і проти нашого іnотечного kредиту зокрема. Кредити інакше як фі нансовим зашморгом не називала. Чесно кажучи, ми з чоловіком теж не мали особливого захоплення по відношенню до іnотеки. Деякі накопичення у нас були.
На цю суму ми могли куnити собі однокімнатну квартиру у новому районі та без іnотеки. Але… Ми ж не збиралися жити лише вдвох. Планували, що як тільки заведемо нормальне житло, то заведемо потомство. А однокімнатна, та ще в новому районі нас ніяк не влаштовувала. По-перше, замала, по-друге, жодної інфраструктури в доступній близькості. Ось, виходячи з цих міркувань, ми й хотіли взяти іnотеку, щоб куnити двокімнатну квартиру в нормальному районі. А мама все переживала щодо банківських відсотків. Зрозумівши, що її переживання нас не переконають, вона сама запропонувала варіант, який нам навіть уві сні не снився.
Суть у наступному: ми куnуємо квартиру на суму, де б вона не була. Туди переїжджає жити мама, а ми переїжджаємо жити до її квартири. Увечері, ми втрьох ще раз обмірковували пропозицію мами, дійшли згоди і наступного дня розпочали реалізацію. Насамперед обрали квартиру за бажанням мами. Потім дещо там підремонтували і за три місяці мама вже жила в новій квартирі, а ми в’їхали до неї… Коли нашому синові виповнилося півтора роки, мама раптом почала скаржитися на нову квартиру, потім заявила, що це ми її сплавили і зажадала, щоб повернути її квартиру. Яким чином ми викрутимося з цієї історії – не маю жодного розуміння.
