Минуло вже 15 років, як ми з Дмитром стали чоловіком та дружиною. Ці роки були сповнені радістю, сміхом, теплом, але в останні місяці щось змінилося. Здавалося, криза середнього віку глибоко проникла в наші відносини, і я відчувала, що між нами є якась невидима стіна. Одного вечора, коли Дмитро повернувся з роботи, я вирішила розпочати розмову. “Дімо,” почала я, збираючись із духом, “ти відчуваєш, що щось сталося з нами?” Він глянув на мене, трохи здивований. “Що ти маєш на увазі?” “Ми більше не спілкуємося так, як раніше.
Ми не ділимося своїми почуттями, своїми думками. Я відчуваю, що ми стали чужими людьми у власному будинку.” Дмитро зітхнув і сів поряд зі мною. “Я також це відчуваю. Але я не знаю, як це виправити.” Ми обидва сиділи в тиші, загублені у своїх думках. Потім я запропонувала: “Можливо, нам варто піти до сімейного психолога? Можливо, він зможе допомогти нам розібратися в наших почуттях.” Дмитро кивнув головою. “Я вважаю це гарна ідея.” Наступного тижня ми записалися на прийом до лікаря Ковальової.
Вона виявилася доброю та уважною жінкою, яка допомогла нам розібратися у наших почуттях та страхах. “Я помітила, що багато пар зіштовхуються з кризою середнього віку,” розповіла вона. “Але це не означає, що ви не можете повернути свої стосунки назад. Головне – це часто розмовляти один з одним і бути чесними.” З того часу ми почали відвідувати лікаря Ковальову щотижня. Ми говорили про свої почуття, страхи, мрії та бажання. І хоча це було непросто, я відчувала, що між нами знову з’явилася іскра. Минуло кілька місяців, і я могла з упевненістю сказати, що наші стосунки стали кращими. Ми знову стали ближче один до одного, і я була вдячна лікарю Ковальовій за її допомогу. “Я так рада, що ми зважилися на це,” сказала я Дмитру одного вечора. “Я люблю тебе і хочу, щоб ми завжди були разом.” Він усміхнувся і поцілував мене. “І я теж, моє кохання.”
