У нас по сусідству мешкала бабуся Таня. Жінці було вже під сімдесят. У неї з дітей був лише один син, якого вона завела у досить зрілому віці. Коли Микола підріс, він одразу поїхав до міста. Він наше село не любив, відкрито казав, що це діра, де нема чим зайнятися. Але через рік, як він поїхав та влаштувався у місті, став на кожен сезон урожаю приїжджати. У звичайний час він своїй старенькій мамі навіть не дзвонив, а тут із пакетами приїжджав, щоб усе, над чим жінка весь рік працювала, забрати за один раз.
Для жінки город був основним джерелом харчування, а син забирав у неї останній “хліб”. З року в рік я спостерігала цю неприємну картину. Сусідам було шкода бабусю, у якої син виріс справжнім покидьком, усі їй допомагали по можливості. Я й сама завжди заносила випічку. Бабуся Таня була доброю душею, вона на сина навіть не обра жалася. -Молодий він, дурний, порозумнішає потім, – говорила вона.
Я якось не витримала і Колі все, що думаю, вимовила, він і бровою не повів, адже будь-який інший би на його місці під землю б провалився. -Це не ваша справа, – коротко лише сказав він. Після цього я вирішила, що гада треба провчити. Я нотаріусом працюю і вмовила бабусю Таню написати заповіт на державу, а не на сина, котрий ніяких заслуг не має. Бабусі Тані не ста ло у 73 роки. Ви бачили б розчароване обличчя Колі, коли оголосили заповіт. Я думаю, він на це повністю заслужив.
