Ольга прокинулася у стані розгубленості, оточена білими стінами. Вона відчула дивну легкість у животі, а безперервні спазми зникли. До неї підійшла медсестра, побачивши її зляканий вираз обличчя, і повідомила, що вона народила здорових дівчат-близнюків. Втішні слова медсестри мало сприяли зменшенню її занепокоєння. Вона була жінкою, у якої не було ні будинку, ні чоловіка, і вона мала виховувати близнюків. Їхній батько покинув їх, дізнавшись про вагітність дівчини.
Незабаром головний лікар Володимир Петрович увійшов до палати. Незважаючи на те, що йому повідомили про рішення Ольги відмовитися від дочок, він запитав про її самопочуття, перш ніж обговорювати це питання. Ольга зізналася, що вона не мала жодних стосунків з батьками і що в дитинстві її теж відправили до дитячого будинку. Держава виділила їй кімнату у гуртожитку, але батько її дівчаток обманним шляхом продав її. У результаті всього цього кошмару, зневірившись і засмутившись, що вона не зможе виростити своїх дівчаток у таких умовах, вона попросила оформити документи на відмову від батьківських прав.
Володимиру Петровичу згадалася його мати, яка виростила сина одна. Думка про те, щоб запропонувати Ользі переїхати до його матері, здалася йому чудовим рішенням, адже та й так щодня скаржилася на самотність і просила сина швидше знайти собі дружину та подарувати їй онуків. Через п’ять років близнюки Ольги, Віра і Надя, бігали навколо, поки вона та їхня прийомна бабуся накривали на стіл, чекаючи повернення з роботи “тата”. Віра Василівна, мати Володимира, прийняла Ольгу до свого дому з величезною радістю, і згодом дружба Ольги з Володимиром переросла у кохання. У такий поворот подій Ольга ледве могла повірити, її життя перетворилося із відчайдушної занедбаності на душевну історію здобуття сім’ї.
