Тамара була занурена у свої думки, підходячи до своєї хвіртки, як раптом помітила чоловіка, що сидить на лавці біля її будинку. Спочатку вона не звернула на нього уваги, бо почувала себе дуже втомленою того дня. Вона відчинила хвіртку і вже збиралася увійти у двір, коли чоловік підвівся з лави і підійшов до неї. Поглянувши на чоловіка, Тамара мимоволі здригнулася. Це був її колишній чоловік Микита. Тамара розгублено дивилася на нього, дивуючись, навіщо він повернувся через стільки років.
Микита зізнався Тамарі, що зробив помилку, залишивши її та їхніх дітей заради коханки-колеги, з якою познайомився у відрядженні. Хоча він не забував дітей та щомісяця надсилав їм гроші, зараз у нього було вже інше життя. Тамара досі не забула Микиту, але не знала, як реагувати на ситуацію. Вона подумки розмовляла з ним, відповідаючи на його запитання, і не могла забути тих добрих спогадів, які вони поділяли протягом життя. Вона хотіла поставити йому одне запитання: чому він так з нею вчинив? Нова дружина Микити померла, а син вигнав його з дому. Він шкодував про свої попередні помилки і прийшов до Тамари, сподіваючись, що вона прийме його.
Тамара, будучи добродушною жінкою, запросила його до хати. Тамара та Микита стали жити в одному будинку, займаючи ті самі кімнати, де колись жили мати та бабуся Микити. Син і онук Тамари регулярно відвідували їх, і Микита почав вносити до будинку деякі зміни: упорядкував сад і скопив грядки для посадки овочів. Якось Микита захворів і зліг із високою температурою, тому Тамара запропонувала йому повечеряти разом. З того дня вони почали вечеряти за одним столом, а незабаром вони відсвяткували день народження Микити. Під час святкування вони зрозуміли, що, як і раніше, відчувають одне до одного почуття, і в результаті обнялися. З цього дня вони стали жити разом – дві колись самотні людини, які знову набули щастя. Вони були вже не молоді, але їм було все одно на вік, адже вони були одне в одного.
