Олена почервоніла від злості, поки повідомляла мамі, що вони з хлопцем хочуть поїхати до Львова на тиждень. Вони сперечалися про це кілька днів.
– А уроки? Скоро сесія, – сказала Людмила, її мати.
– Я добре вчуся. Я надолужу втрачене. Будь ласка, мамо, – благала Олена.
Людмила турбувалася, що дочка поїде до Львова з хлопчиком, про якого вона мало що знала. Але вона також розуміла, що її дочка закохана та нічого іншого чути не могла.
– Якщо ти мене не відпустиш, я сама піду з дому і ніколи не повернуся, – закричала Олена, сіла на диван, притиснула до себе подушку і обернулася спиною до вікна.
Людмила не хотіла втрачати доньку. Вона неохоче погодилася відпустити її, але попросила дзвонити щодня.
У день від’їзду Олени Людмила спостерігала із вікна, як зовні під’їхало таксі. Олена пішла, не попрощавшись.
Людмила почувала себе самотньою без дочки. Вона вирішила з’їздити на кілька днів до Одеси, щоб відволіктися від порожнього будинку.
У поїзді вона познайомилася із чоловіком на ім’я Юра. Вони порозумілися і провели наступні п’ять днів разом.
Людмила насолоджувалася часом, проведеним з Юрою, почувала себе вільною, знову молодою та щасливою.
Повернувшись додому, вона виявила свою дочку, яка сидить за комп’ютером із сумним виглядом.
– Я його зовсім не знала, – тихо сказала Олена, підбігши й обійнявши матір.
Людмила втішила дочку і запропонувала поїхати на канікули до тітки Іри. Вони забронювали квитки та вирушили у подорож разом.
Людмила зрозуміла, що ще не надто стара для нерозсудливості, і була рада поверненню доньки.
Вона також сумувала за Юрою, але знала, що життя має продовжуватися, а курортні романи на те й курортні, що закінчуються після повернення додому.
