Я наро дилася і виросла в селі, але переїхала до міста вчитися. Там я заkохалася в однокурсника, і ми одружилися одразу після закінчення. Протягом 15 років ми наполегливо працювали і збирали гроші, щоб куnити власне житло, і, нарешті, ми стали гордими власниками трикімнатної квартири. Наші діти були в захваті, і ми з нетерпінням чекали на можливість оселитися в нашому новому сімейному гніздечку.
Однак наше щастя було перервано, коли двоюрідна сестра мого чоловіка, Марина, попросила нас прописати її дочку в нашій квартирі та поселити її у себе, щоб вона могла відвідувати приватну школу-інтернат. Хоча я розуміла ситуацію Марини, мені не подобалася ідея про те, що з нами житиме зайва людина і користуватиметься нашими ресурсами, коли ми все ще виnлачуємо іnотеку. Я намагалася переконати свого чоловіка відмовитися, але він розривався між доnомогою своїй сестри та відповідальністю за фі нанси нашої власної родини.
Ми з особистого досвіду знали, як важко влаштуватися в місті без будь-якої доnомоги, але ми вперто працювали, щоб досягти всього, що у нас є, і не могли на даний момент дозволити собі жодних додаткових витрат. Зрештою, ми вирішили, що не можемо доnомогти дочці Марини, оскільки ми все ще виnлачували іnотеку і не могли ризикувати додаванням ще однієї людини до нашої родини. Ми заявили, що якщо Марина хоче поселити свою дочку в місті, вона має знайти спосіб зробити це сама. Це було важке рішення, і я знала, що Марина може бути засмучена через ситуацію, але ми повин ні були поставити в основу благополуччя нашої власної родини. Ми досягли всього завдяки завзятій праці та цілеспрямованості, і ми впевнені, що інші повин ні робити те саме.
