Ми з моїм чоловіком Артуром прожили разом десять років. Три роки тому у нас наро дився син. І як тільки малюк пішов в дитячий садок, а я вийшла на роботу, Артур повідомив мені, що йде від нас до іншої. Спочатку я плакала, від образи, від думки, що залишуся одна. Але потім подумала, що краще вже мій синочок росте без батька, ніж бачить щоденні сцени ревнощів. Та й зарплата у мене неnогана, і не стара ще. Важливо пережити біль розлуки. Але потім, коли Артур показав свою справжню суть, моя образа змінилася на здивування.
Я була вражена, як змогла прожити з ним стільки років?! Після розлучення почався поділ майна. Ось тут Артур показав себе “у всій красі”. Колиաній вирішив забрати собі всі прикраси (особливо золоті) і наряди, які колись подарував мені… Колишній вирішив …”справедливо” поділити меблі та техніку, яка була придбана за час спільного життя. Справедливо – це в його понятті… Слава богу, що квартира була моєю до шлюбу з ним, інакше він би вирішив поділити, і залишити свого сина на вулиці.
Я не втручалася в його “поділ”. Нехай забирає собі все, що його душонці завгодно, і провалює з мого життя назавжди. Але найцікавіше, що коли він приїхав за останньою партією забираемых речей, наостанок сказав мені: – Я завжди мріяв одружитися з молоденькою! Питається, навіщо ж десять років тому одружився на тридцятирічній? Одружився б на вісімнадцятирічній! Я сама на себе дивуюся. Як я могла полюбити, вийти заміж і десять років любити таку нікчемність? Як не розгледіла його раніше? Вірно кажуть: “Любов зла, полюбиш і козла”. Я більше не турбуюся за себе. Рада, що Артур пішов до іншої. А мій синочок буде оточений любов’ю і ласкою. Як моєю, так і моїх батьків. Я впевнена, що зможу одна виростити його гідною людиною.
