– Слава, коли ти познайомиш нас зі своєю новою дівчиною? — спитала Олена Пилипівна, бабуся Славка. – Колись познайомлю, – відповів Слава, жуючи бутерброд і запиваючи чаєм. Слава і раніше знайомив свою сім’ю з дівчатами, але бабуся зруйнувала попередні спроби. То їй манери дівчини не подобалися, то її зовнішність здавалася бабусі хво робливою – причин було безліч! Одна дівчина втекла з дому Слави у сльозах, інша пішла у гніві, а третя порадила бабусі бути мудрішою, тримати язик за зубами.
– Тому я її поки що не приводжу, – пожартував Слава, нагадавши все це бабусі. – Ти чого? Давай, не бійся, – сказала Олена Пилипівна, – та не буду я розпитувати її надто багато. – Я не бою ся твоїх питань, – відповів Слава, – боюся, ти сміятимешся над нею. – Жа хливий у тебе смак, Славко, – сказала Олена Пилипівна, – тобі подобаються тільки дівчата без почуття гумору! Наступного дня Слава привів свою дівчину Марину на зустріч із бабусею. – Яка худенька дівчинка! – вигукнула Олена Пилипівна.
– Так, мені доводиться камені в кишенях тягати, щоб вітром не здуло! – пожартувала Марина, не со ромлячись. – Ти відьма чи що? – посміялася Олена Пилипівна. – Фея, – посміхаючись, відповіла Марина. Олена Пилипівна nродовжувала знущатися з Марини, але та відповідала з гумором і без крапельки образи , так незабаром вони і потоваришували. Якось Олена Пилипівна пішла від батьків Слави і переїхала до Марини та її родини на якийсь час. – Ось, ми всі зустрілися! Тепер ми просимо руки вашої дочки! – заявила Олена Пилипівна, коли батьки Слави приїхали за нею. – Наша людина! – пожар тував батько Марини. Слава та Марина через рік одружилися та створили щасливу родину, де Олені Пилипівні завжди були раді.
