Потрібно поїхати до Пітера дня на два, на три. У справах. Купити квиток на поїзд. Забронювати номер в готелі… Дурниці. Із сучасними інформаційними технологіями справ хвилин на десять-п’ятнадцять. Насамперед забронювати житло. Справляюся у дружини: «Як називався готель, де ми проживали минулого літа? Той який на вулиці Антонова — Овсієнко.» Чую відповідь. «Точно. Згадав.» Відкриваю сторінку готелю та… Не можу зрозуміти, куди йти, яку кнопку натискати? Закликаю на допомогу дружину: «Сонечко, а де тут і що треба робити?» Вона підходить, швиденько кликає за потрібними посиланнями. Раз, два та номер заброньований. Дружина повертається на кухню. «Зашибісь!», Думаю я, «Як це у неї так неї виходить».
Другим номером треба квитки на Сапсан замовити. Це ж нісенітниця, це навіть дворовий Бобик зможе. Заходжу на сторінку і… Очі розбігаються від цифр. Знову кличу дружину: «Сонечко! Тут величезна кількість поїздів, я не можу розібратися. Багато і вагонів, та інших якихось цифр». Дружина підходить, відбирає ноутбук, кликає по кнопках, питає: чи я хочу сидіти по ходу руху? Чи проти руху? А ще цікавиться – хочу сидіти біля вікна чи біля проходу? Сервіс вище усіх похвал. Будь-яка примха за наші rроші. «Скажи код від банку, який тобі прийшов», — командує моя дорога половина. Я в тихій паніці — «Куди прийшов? На телефон, так? Господи, а куди я поклав телефон? Напевно, десь втратив.»
Схопився на ноги, бігаю квартирою в пошуках смартфона. «Телефон, між нами кажучи, у тебе в руках» чую голос дружини, коли вкотре пробігаю повз неї. Так і є. Що ж… Дружина, оформивши заявку і покинувши, проходячи повз мене «Паніkер і дуpник. Два в одному» повертається на кухню. А я сиджу, чекаю борщ і думаю — «Начебто все шляхом, можна з чистою душею вирушить у дорогу. Але як я там один в іншому місті. Куди йти? Як знайти потрібний готель? Що їсти? І хто захистить мене від Мідного вершника ?»
