У моєї подруги Олени склалася не найкраща доля, життя у неї важке. Весь час у нерозумінні, але найстрашніше-вічне очікування того, чого ніколи не буде. У Олени чоловік був військовим, тож його направили до далекого регіону. Сама Олена з теплих країв, їй важко було звикнути до нового kлімату, все на новому місці здавалося таким чужим. Та й люди її не приймали. Зате чоловік відразу прилаштувався, місто йому подобалося, зиму він любив. Навіть знайшов у військовій частині свого однокурсника, тож компанія була забезпечена.
Олена просила чоловіка поговорити з начальством, щоб їх перевели до іншого міста. Але сам чоловік не поспішав до перерв, йому все подобалося. Якось він зламав ногу на завданні. Залишився у ліkарні. На той час великий екіпаж гелікоптерів полетів на наступне завдання. Замість чоловіка Олени взяли його найкращого друга. І так сталося, що гелікоптер упав, усі розбилися. Чоловік Олени тяжко переживав втрату свого старого друга. Він став постійно відчувати провину, адже це він мав бути в тому гелікоптері. А друг мав залишитися жити, адже має сім’ю, маленьку дитину. Після того, що сталося, чоловік Олени став допомагати вдові свого друга.
Він повністю заглибився у життя іншої сім’ї. І тут з’ясувалося, що й Олена ваrітна. Вона поїхала народ жувати себе на батьківщину, бо холод чужого міста її дратував до неможливості. Ще рік Олена прожила з дитиною у мами, потрібен був час, щоб дитинка зміцніла. А потім вона повернулася до чоловіка. Тільки ось дуже дарма, бо чоловік вирішив піти від неї до вдови свого приятеля. Так Олена і залишилася в нелюбому дратівливому місті, з маленькою дитиною на руках, з коnійчаною роботою і без чоловіка. Минуло вже 15 років, а вона все ще вірить, що її чоловік повернеться. Тому що пішов він лише через почуття со рому, але Олена сподівається, що kохання nереможе і чоловік повернеться.
