Моя подруга Ольга регулярно повторює мені: – Ну які перспективи у твоєї Ніни в нашому селищі? Відправ ти її в столицю, нехай там пробивається наверх. Але я побоююся відпускати свою дочку від себе. Ніна пай дівчинка. Вона у мене симпатична, але слабохарактерна. Їй постійно потрібен поводир. А якщо вона там, в столиці, потрапить в лапи якомусь хмир ю. Тут-то я поруч. Не дам їй потрапити в лапи аби кого. Або пов’язати життя з яким-небудь непорозумінням. Якщо дочка говорить мені про залицяльника, я тут же запрошую того на оглядини.
До сих пір жоден нормальний мужик у неї на шляху не зустрівся. У минулому році, Ніна привела до мене знайомитися чергового молодого чоловіка. Худий, в якійсь незрозумілій футболці, та й не місцевий, приїхала до нас працювати. А робота у нього кабінетна. Сидить, документи в пам’ять комп’ютера вводить. Хіба це заняття для мужика? Хіба на такій роботі він зможе сім’ю забезпечити? І у моєї Ніни стрижня всередині немає. І яка у них буде сім’я? Моя дочка завжди була веденою. Все повторювала за подругою Сонею. Тій навчання в школі легко давалася, і моя, щоб не відстати від подруги, сиділа над підручниками.
Соні купили нове плаття, моя просить таке ж. Та вступила до медінституту, моя за нею. Ось тільки з навчанням у неї не вийшло. Кинула на третьому курсі. Зараз моя дочка у нас в селищі працює ме дсестрою. А Соня, закінчивши інститут, перебралася до столиці, працює в ліkарні, заміж вийшла. Вона то дівка пробивна, не те що моя тихоня. Ось навіть на роботі моя Ніна за вказівкою все виконує на відмінно. Але якщо поруч нікому командувати, то вона розгубиться і напартачить. Ні грама самостійності у моєї дочки немає. А туди ж, рветься за подругою в столицю. Ні вже. Нехай поруч буде. Може і знайду їй гідного чоловіка.
