Багато жінок скаржаться, що їх чоловіки вдома нічого не хочуть робити. Навіть полагодити розетку або протікаючий кран не хочуть. Чоловіки відповідають, що дружини зобов’язані надихати їх на подвиг (лагодження розетки – подвиг), а не нер ви тріпати, повторюючи “коли полагодиш, коли полагодиш”. А ось мого чоловіка надихати не треба. Він за життя натхненний. – Я ж чоловік! Пови нен же я сам полагодити цю мізерну поломку? – запитує він мене, оглядаючи поламану річ з ніг до маківки.
– Звичайно повинен, kоханий, – з сумом погоджуюся я, подумки прощаючись з черговою річчю. Чому “прощаючись”? Тому що він не чинить, а ломає. Якщо до його “ремонту” річ можна було віддати в майстерню і отримати вже полагодженим, то після нього цьому виробу місце тільки на звалищі. Наприклад, перестала грітися праска. – Навіщо нести її в майстерню. І час втра тиш, і гроші! Я сам полагоджу! – сказав чоловік. “Все, кранти прасці”, подумала я. І як згодом з’ясувалося, не помилилася. Чоловік праску розібрав, покопався в нутрощах, потім знову зібрав, і встромив штепсель у розетку. Праска задимілася, щось там затріщало, після чого вирубилася електрика в квартирі.
Спрацювали автомати. – Все. Згоріла мікросхема. На такі моделі вже запчастин не дістати. Його можна викинути. “Звідки і навіщо в прасці мікросхема?!”, подумала я і пішла куnувати нову, а по дорозі викинула стару. Така доля спіткала і мультиварку, і фен, і навіть робот-пилосос. Як не билася я з чоловіком за пилосос, щоб віднести його в майстерню, чоловік взявся ремонтувати сам. Ось і пилосос вирушив замість майстерні на звалище. Коли мій чоловік вирішив полагодити кран на кухні, нам довелося викликати ава рійну бригаду слюсарів… Ну чому він у мене такий криворукий. І добре б тільки криворукий, так ще і ініціативний. Тепер, коли не працює та чи інша техніка в будинку, я нічого не кажу чоловікові, а в таємниці від чоловіка несу все в майстерню.