Ще з дитинства в мене залишилися спогади, як мій батько постійно лаявся з мамою. Найгірше було те, що іноді це досягало до рукоприкладства. Нам і мамі доводилося лише терпіти, ми були ще зовсім маленькі, щоб сказати щось проти батька і захистити маму. Справа дійшла до того, що батьки роз лучилися, хоча для мами так було навіть краще.
Ми б залишилися з мамою, ось тільки вона сама нас відправила жити з батьком, адже він був баrатшим і міг нам забезпечити кращі умови життя. Як вона помилялася… Ми залишилися у нашому старому будинку. Тато ставився до нас не тепло, не холодно… ніяк. Іноді доnомагав у дрібних справах, але переважно дотримувався нейтралітету. Незабаром батько завів собі нову дружину. Та сприймала нас, як якихось жебраків. Вона не готувала нам навіть поїсти, не дбала про нас, та й взагалі не любила, але нашому батькові було якось без різниці.
Через кілька місяців мачуха заваrітніла, ось тільки заваrітніла вона двійнятами, і так вийшло, що в будинку вже було тісно з 4 дітьми. Тоді мій батько і вирішив здати нас до інтернату. Ми, звичайно, були проти, але хто нас слухав? Іноді він нас відвідував, питав, як у нас справи, але згодом він повністю забув про нас. Там ми прожили недовго. Наша мама, дізнавшись про це, одразу ж взяла в оренду невелику квартиру, де ми жили втрьох, і загалом було набагато краще, ніж у палаці з батьком, який навіть не пам’ятав про наше існування.
