Шість років тому, у віці 50 років, я вирішила поїхати до Італії. Це було не так через гроші, як через спрагу змін у моєму житті. Я була розлученою матір’ю-одиначкою, виховувала дочку, яка на той час була студенткою. Ми жили в скромній двокімнатній квартирі, і я мала роботу, яка забезпечувала достатній дохід для наших потреб. Моя сестра, Катерина, мала інший погляд на життя, особливо на фінанси. Вона поїхала працювати за кордон 17 років тому і змогла збудувати будинок, купити квартиру для своєї дитини, а нещодавно подарувала зятю машину.
Коли Катерина була у від’їзді, вона докоряла мені за те, що я не пішла її стопами і не поїхала працювати за кордон, стверджуючи, що я вже могла б купити квартиру для своєї дочки. Наша мама, яка живе у нашому рідному місті, часто повторювала її слова, порівнюючи мою ситуацію із ситуацією Катерини. Зрештою, їхня наполегливість привела мене до Італії, але не з тими намірами, які вони мали на увазі. Я задовольнилася тим, що забезпечила освіту дочки та залишила їй нашу стару квартиру.
Якби я й заробляла гроші за кордоном, то тільки для власного блага – щоб познайомитись зі світом та іншим способом життя, можливо, щоб нагромадити на власну квартиру. Після п’яти років роботи в Італії я нагромадила достатньо грошей, щоб купити двокімнатну квартиру. Однак моя дочка нещодавно вийшла заміж, і моя мати і сестра наполягають на тому, щоб я подарувала їй свою нову квартиру як весільний подарунок. За їхніми словами, так зробила б “справжня, любляча” мати, а гроші на іншу квартиру я завжди зможу заробити.
