Наша вуличка, в дачному селищі дуже вузька. Розвернутися на машині ніде. Треба їхати до глухого кута, там розвертатися. Мізків, для вчинення таких рухів, у нашого сусіда Макара не вистачило. Він вирішив розгортатися на своїй газелі на місці і зніс нам паркан з хвірткою. Але якби тільки мізків. У нього не вистачило ні чесності та сміливості зізнатися у скоєному. Коли ми, після триденної відсутності, приїхали на дачу та побачили зламаний паркан, то, природно, стали розпитувати сусідів – хто що бачив.
Так цей недоумок з непробивною міною стверджував, що нічого не чув і не бачив. День був робочий, більшість сусідів не було, а ніхто з присутніх не був в курсі. А от у вихідні нам пощастило. Сусід навпроти бачив процес знесення паркану. І прямо вказав на Макара. Ми до нього. Той знову став відпиратися. Навіть заявив, що подасть до суду за наклеп. – Вистачить брехати, як пес шолудивий! – підвищив голос сусід-свідок. – Ти зніс паркан! – Та ти що міг бачити, старий? Зосліпу сплутав мене з кимось! – заперечував Макар. – Може у мене і не дуже із зором. Та ось тільки й онук мій твої художества бачив. У нього очі молоді!
Ось тут-то цей Макар з Газеллю і змушений був визнати провину. – Тоді я вам дам контакти фірми, яка нам встановлювала паркан, обговоріть з ними, – сказала я. – Там багато вимагатимуть. Я зі своїм свояком сам полагоджу. – Мені все одно, хто буде ставити паркан. Головне щоб справу було зроблено якісно і швидkо, – сказала я. – Зробимо, – сказав Макар. Місяць тому вони розібрали поламану огорожу. А ось новий поки ставити не збираються. Всі годують нас “завтраками”. Завтра я привезу на дачу свою свекруху. Вона навіть мертвого змусить працювати. Нехай Макар моєї свекрухи спробує локшину на вуха повісити. Матиме такий “відкат”, мало не здасться.
