Віра Павлівна чаклувала біля плити цілий день. До Нового Року залишався ще один день, а в неї вже було майже готове. Завтра, коли приїдуть син із невісткою, у них буде час посидіти спокійно, не метушитися і свято пройде по першому розряду. Дзвінок сина був, як цят води на голову. – Мамо, ти пробач, але ми передумали їхати. Хочеться перший Новий Рік провести вдома. Доробивши все, Віра Павлівна задумалася – що ж тепер із цією їжею робити? Їй одній стільки не з’їсти за тиждень. Може в морозильник кинути? Але настрій у неї був настільки зіпсований, що, залишивши все як є, вона лягла й пролежала в ліжку півночі, перш ніж заснути.
Зранку настрій не покращав. Вона тупо просиділа до полудня. Несподіваний дзвінок змусив її здригнутися. – Мамо, чого тобі одній сидіти під час свята? Приїжджай до нас. І окрилена Віра Павлівна почала збиратися. Привела себе в порядок, потім поклала все наготовлене в коробки. Таксі приїхало точно в термін, у чому Віра Павлівна побачила добрий знак. Шофер виявився дуже ввічливим чоловіком. Побачивши її із сумками, він кинувся на доnомогу. Коли укладали коробки, водій помітив: – Ох, як смачно пахне! Пощастило ж тим, кого ви годуєте. – Та мені більше пощастило, інакше довелося б зустрічати Новий Рік на самоті. Через новорічну метушню доводилося довго стояти в пробках. Віра Павлівна ще й половини шляху не проїхала, коли син зателефонував знову:
– Мам, тут така справа… Ти пробач, але нас начальник запросив… Не можемо не їхати. Не ображайся, гаразд? Завтра побачимось. До побачення! І вже вдруге Віра Павлівна знову відчула себе нікому не потрібною. Хіба так можна чинити з рідною матір’ю. Ледве стримуючи сльо зи, вона попросила водія розвернутися та їхати додому. – Щось трапилося? – Так, мені наказали не приїжджати. Ще й ці коробки… Давайте я все вам залишу. Тягти їх назад не хочу. – Як же так . А свято? Не засмучуйтесь ви так. Вдома завжди краще. – А хіба будинок, це лише стіни? Будинок – це рідні люди поряд. – Це так. Ось і я один. Діти одружилися і роз’їхалися хто куди. А після смер ті дружини, навіть святковий стіл накривати нема кому. Він трохи помовчав і додав: – А може, я вас одразу до себе відвезу? Разом зустрінемо Новий Рік. Потім вийдемо погуляти на площу – від центру я близько живу. Погоджуйтесь! І Віра Павлівна погодилася. А про себе подумала, що недаремно вона побачила у пунктуальності водія добрий знак.
