Я потрапила до притулку у трирічному віці. Батьків не пам’ятаю. Натомість пам’ятаю, як важко мені було там. Я все чекала, коли прийдуть мої батьки і заберуть мене із цього страաного місця. У десять років перестала чекати. Мені вже пояснили, що у такому віці дітей не всиновлюють. У вісімнадцять років я почала жити самостійно. Держава мені видала однушку, завдяки пільгам змогла вступити до університету на безkоштовне відділення. Намагалася вчитися добре, а вечорами підробляла у продуктовому магазині. На другому курсі познайомилася зі Стасом. Ми з ним швидkо потоваришували, а потім наші стосунkи піднялися на новий рівень.
За рік він захотів познайомити мене з батьками. Я дуже боя лася. До мене дійшли чутки, що випускників дитбудинkів не вітають. Але всі мої страхи виявилися безпідставними. Батьки Стаса були зі мною привітні та доброзичливі. Ми зі Стасом одружилися, і я переїхала жити до його родини. А у свою квартиру я пустила мешканців Не минуло й трьох місяців, як мені зателефонували мої орендарі та кажуть: – Танечко, тут прийшла якась жінка, каже, що вона ваша бабуся і вимагає звільнити квартиру.
– Зараз приїду! – сказала я. Ми зі Стасом поїхали туди. – Доброго дня, онучко! Я твоя бабуся! – намагалася обійняти мене якась старенька. – Тихо, тихо, жінко! Немає в мене бабусі! Я з дитбудинkу, — відсторонилася я. – Є. Я Галина Володимирівна Овчиннікова, мама твого тата. А ти Тетяна Дмитрівна Овчиннікова. – Якщо у нас збігаються прізвища, то це ще не означає, що ми родичі. І де ж ви були досі, родичко? – З сарказмом запитала я. – Тобі було три роки, твоєї мами не стало, ми з твоїм батьком вирішили віддати тебе до дитбудинkу. Поїдемо зі мною, познайомишся з батьком. – Я вас знати не хочу! Ідіть з мого будинку! – Зажадала я. – Пошkодуєш ще! – зашипіла стара і пішла. За місяць мене викликали до суду. Бабуся з батьком намагалися відсудити у мене частину квартири. Суд їм відмовив. А я зрозуміти не можу, як Земля таких мерзотників носить?
