Ми з чоловіком у своєму будинку в селі. Діти наші, Тимур і Анна, давно виросли, обзавелися сім’ями і переїхали жити в міста. Але влітку завжди приїжджають в батьківський будинок, на пару – трійку тижнів. Потім самі їдуть, робота, а дітей залишають у нас погостювати до кінця літа. А до першого вересня приїжджають за ними. Тому то у нас влітку весело. Онуків то не тільки до нас привозять, а й до інших дідусів з бабусями. Так що життя у нас влітку б’є ключем. Влітку, в селі, роботи багато, звичайно. Але це не означає, що ми з ранку до вечора мотиками махаємо без перепочинку.
Ми і відпочиваємо, і веселимося. Минулого літа вирішили відзначити день народження Анни. Вона запросила друзів, ті прийшли зі своїми дітьми. Так що за столом зібралося чоловік двадцять-двадцять п’ять. Повеселилися від щирого серця. І співали, і танцювали, і конкурси з іграми влаштовували. Повеселилися і насміялися всі. На інший день до нас, з ранку, прийшла подруга Анни Катя. Виявилося, що вчора вона втратила ланцюжок з кулоном. Золотий. Шукати кинулися всі, від малого до великого. Обнишпорили кожен кут, подивилися у всіх кущах. Знайшли тільки кулон.
Ланцюжок так і не знайшовся. До кінця серпня всі міські роз’їхалися по домівках. І більше на вулиці не було чутно дитячого шуму-гаму. Тиша опустилася на село. Щовесни, коли сніг вже розтанув, а на вулиці тепла, сонячна погода, ми, та й не тільки ми, але і все село, забираємося у дворі. Десь підметемо, десь полагодимо, десь підправимо. У розпалі цього своєрідного суботника, я помітила, як щось блиснуло на сонці біля будинку. З-під опалого листя витягнула золотий ланцюжок. Напевно Катерини. Влітку, коли міські знову приїхали до рідні в село, я повернула знахідку Каті. Щаслива господиня ланцюжка влаштувала банкет. І ми знову повеселилися від щирого серця.
