Два роки тому наро дила першу дитину. Скоро народжу другого. Впоратися з побутом можу сама. Фізично міцна і витривала. Одну дитину потягнула без сторонньої доnомоги, думаю і з другим видюжу. Проблема у мене в іншому. У квадратних метрах житла. Як не намагаюся, не можу так розташувати обстановку в однокімнатній квартирі загальною площею тридцять п’ять квадратних метрів, так, щоб і нам чотирьом залишилося місце. Якщо ми з чоловіком якось протіснемся між диванами, то дітям потрібен простір. Мої батько з матір’ю живуть удвох в квартирі з трьох кімнат.
Питається-куди їм стільки кімнат? Попросила помінятися з нами житлом. Вони відмовилися. Категорично. Я навіть пропонувала в добавок до своєї однокімнатної квартири свою машину. Місткий, новенький позашляховик, між іншим, не хухри-мухри. Але навіть автомобілем вони не спокусилися. Тоді я запропонувала батькам обміняти 3+1 на 2 + 2. І знову не догодила. Чому вони вперто не хочуть мені доnомогти – не розумію. Попросила їх віддати нам дачу. Їх онукам адже свіже повітря необхідне. Знову відмова. Мене це обурило.
Як тільки вийшла заміж, відразу стали вимагати онуків. А як доnомогти онукам, так не хочуть. В однокімнатній квартирі дітям розвернутися ніде буде. Дачу, свіже повітря для онуків пошkодували. Яке здоров’я буде у дітей, що виросли на асфальті? Свекруха теж хороша. Розміняла свою двокімнатну квартиру на дві однокімнатні. В одній живе сама, іншу подарувала дочці. Батько з матір’ю кажуть, що ми самі повинні вирішити своє квартирне питання. “Нам же ніхто квартиру не дарував”, – кажуть мені вони. Згодна. Треба самим, будь-яким чином, вирішувати це наболіле питання. Але як це зробити, коли двоє, ну добре – майже двоє, дітей на шиї. Тільки й залишається, що сподіватися і вірити в чоловіка. Можливо, зуміємо потихеньку-помаленьку накопичити на житло побільше. Вже переконалися, сподіватися на когось із родичів не має сенсу.
