Мені двадцять років. Працюю. Живу у власній квартирі в спальному районі, що дісталася мені від бабусі в спадок. Деякий час тому записалася на оффлайн курси з програмування. Там і познайомилася з Ігорем. Ми швидко знайшли спільну мову. З ним було цікаво розмовляти. Незабаром ми почали зустрічатися. А ще через пару місяців ми вирішили жити разом. Його квартира знаходилася ближче до центру, тому ми вирішили, що жити будемо у нього. Коли я вперше приїхала до нього, була вражена чистотою і порядком в квартирі. І наявністю готової їжі в холодильнику.
“Ти дивись, який Ігор господарський”, подумала я. і почала розкладати свої речі по полицях у шафі. Наступний ранок для мене почався о 8 годині. Хоча день був вихідним, і на роботу поспішати мені не треба було. Над сонною, нічого не розуміючою, мною височіла жінка і трясла мене за плече. – Ти ще спиш?! Мила, дев’ята година, а сніданок у тебе ще не готовий! Ти господиня або повз проходила?! Давно пора синові сніданок підігріти і каву налити! Через кілька хвилин до мене дійшов сенс того, що відбувається. Жінка-це мати Ігоря, а лає вона мене за те, що її син ще не поїв.
Далі з’ясувалося, що мати живе в сусідньому будинку і щодня приходить до сина готувати і прибирати. А якщо ми одружимося, то вона мало не кожен день буде приходити і контролювати кожен мій подих? Господи, спаси і помилуй. Тим більше, що її синочок стояв біля матері і мовчав. Мямля, мамин синочок. Завжди зневажала таких, і на тобі – такий і підвернувся. Не стала ні лаятися, ні сперечатися, ні виправдовуватися. Ігноруючи його, маму Ігоря, голося, мовляв, я така-сяка, мій синочок з цією пропаде, я зібрала речі, викликала таксі, і поїхала до себе додому. Досипати. На наступних заняттях Ігор спробував до мене підійти, але я його відшила. Не потрібен мені такий.
