Я одружився десять років тому. Зараз у мене-7-річний син. У будинку працюю тільки я. Мій батько теж живе з нами. Йому зараз 72. Дружину мою завжди не влаштовувало те, що мій батько живе з нами. Але я іншого рішення не бачив. Мені доводилося важко. Робота, іпотека, витрати на дитину. Все було на мені. Дружина сиділа вдома, бо за батьком треба було доглядати. Залишати його одного було не можна: він хворіє.
Після багатьох прохань дружини я погодився на переїзд батька в будиноk nрестарілих. Мене заспокоювала тільки думка про те, що за ним будуть добре доглядати, та й самотньо йому не буде. Знайде, з ким сnілкуватися. Тато, коли дізнався про моє рішення, нічого не став говорити. Він ніби швидко змирився з цим, і вже скоро ми з сином відвезли його туди. На зворотній дорозі син став питати адресу того місця, де ми залишили його дідуся. Коли я запитав, навіщо йому це, він сказав, що йому потрібно записати. Мовляв, знатиме, куди відвезти мене, коли я постарію.
Адже дорослі повинні перебувати там. Я тоді просто онімів. Не очікував такого. Слова сина виявилися для мене холодним душем. Адже я стільки всього роблю для дитини, а він може просто взяти і відвезти мене туди – коли я буду в похилому віці. Тоді я згадав всі моменти дитинства, як я проводив час з батьком, як нам було весело. В ту ж хвилину ми повернулися в будиноk nрестарілих, забрали батька-і поїхали додому. Я кожен день прошу вибачення у батька за те, що хотів зробити. І кожен день дякую синові за його наївні запитання.
