Я тоді навчалася у школі у 11 класі. О, це був незабутній час. Я заkохалася у Діму, він був місцевим байкером. Щоночі ми каталися на його мотоциклі по нічному Київу. Батьки були проти наших стосунків, мама казала, що він мені не пара. Примушувала мене сидіти вдома, не пускала на побачення. Але я бігла вночі. Ми взагалі були гарною парою; те, що Діма не подобався моїм батькам, це мене мало хвилювало. Але я впевнена, що ми роз лучилися з вини моїх батьків.
Він би не виїжджав із міста, і ми разом вирощували б нашу доньку. Так, я тоді в 11 класі заваrітніла від Діми. Мама вирішила втрутитися у наші стосунки, зателефонувала та все йому розповіла. Я думаю, вона не лише це розповіла. Він би нас із донькою тоді точно не кидав. Нещодавно я народила, бо так сказали мої батьки. А ще вони сказали, що: «Діти не винні у rріхах своїх батьків, і тому ми не маємо права позбавляти їх життя, навіть в утробі». Ну, я й наро дила.
Але я не хотіла виховувати доньку сама, я шукала Діму; поки що пошуки нічим не скінчилися. Де зараз мій коханий, я не знаю. Поки що живу з батьками. Вони мені допомагають, але мало. Мені 18, і я хочу тусити з подружками, ходити клубами. Але з моєю донькою клуб мені не скоро світить. Я сильно втомилася від цих підгузків, це не моя дитина, а дитина моїх батьків. Через них я тепер не можу насолоджуватись життям. Це вони хотіли цю дитину, а не я. Порадьте, що мені робити? Жити з пращурами я більше не можу. Суцільне нерозуміння. Вони мені навіть дихати спокійно не дають, постійно мені цю доньку на руки пхають. Я ж їм відкрито сказала: забирайте і самі виховуйте. Це ви хотіли дитину, а не я.
