Близько 5 років тому з’явилася думка про спільну дачу. Брати, Діма та Влад, вже були на той момент одружені; у Діма був уже 3-річний син, а дружина Влада, Ліза, була у положенні. Вона й розповідала про свої переживання: ‘’С тарший брат мого чоловіка ідею про спільну дачу не підтримав, а от мої свекри погодилися. Але основну су му сnлачував мій чоловік. Від батьків багато очікувати не доводилося: вони навіть добиралися на ринок, щоби куnити подешевше. Будівництво вимотувала мене та чоловіка до останньої нитки. Мій Вова робив усе, що було в його силах.
Їздив за матеріалами, стежив за бригадами. Коли дача була вже готова, ми стали з нетерпінням чекати на теплі дні, щоб зібратися там всією сім’єю. Якось свекруха сказала, що теж у передчутті всіх цих подій, адже трьом онукам там буде дуже добре разом. Зачекайте, яким ще трьом онукам? -Лєню теж привезуть. Діма з Наталкою працюють, самі приїхати не зможуть. Тобто вони обвели нас довкола пальця? У дачу не вклали жодної коnійки, не допомагали з будівництвом. А зараз вирішили відправити дитину на безkоштовний відпочинок?
Причому, на два місяці? Чоловік заспокоював мене, просив тримати себе в руках. Говорив, що не хоче лаятися з братом та його дружиною. До того ж, запевняв, що нашим дівчаткам із двоюрідним братом буде набагато веселіше. І взагалі, дитина не винна, що в неї такі батьки. Звичайно, дитина не винна. Але я не думаю, що Діма з Наташею не відвідуватимуть його. -Звичайно будуть, – говорила мені свекруха. – Приїжджатимуть на вихідні, привозитимуть продуктів, шашлики робитимемо. А що тут такого? Нам що, місця на всіх не вистачить чи що? І взагалі: вони житимуть на нашій половині, вам турбуватися нема чого. І як мені бути в цій ситуації – досі не можу зрозуміти!’’
