Чоловік мій працює на улюбленій роботі. Йому там добре nлатять, але найголовніше, що йому подобається. Він працює на фірмі, де всі його колеги – чоловіки, і, як правило, вони роз лучені. Робота така в нього: завжди бути у відрядженні. Півроку в одному місті, півроку в іншому. Дружини своїх чоловіків на такій роботі бачили раз на три тижні, чоловіки приїжджали додому на п’ять днів. Жінки такий графік терплять перші три роки, а потім розуміють, що жодної родини та почуттів давно вже немає.
Я ж вирішила їздити за чоловіком у кожне місто. Спочатку навіть подобалося змінювати обстановку, але в нас наро дилося троє дітей. Труднощів не було помітно, поки старший син не пішов до школи. Я розуміла, що для сина це не навчання. Поміняти три школи у третьому класі – це не нормально. Мама моя лаялася, мовляв, ми таким чином психіку дитині ламаємо. -Не встиг познайомитись з одними однокласниками, як уже в іншу школу переходить. Мама казала, щоб я сина віддала їй: він закінчить школу у її рідному місті.
Але що мені робити з рештою двох дітей? Надіслати потім мамі? Це не вихід, у дітей мають бути батьки. Я не можу думати про варіант повернутися до Києва та жити без чоловіка. Через пару років такими темпами я стану такою ж роз лученою, як і колишні дружини колег мого чоловіка. Я не можу сказати чоловікові, щоб він залишив цю роботу та знайшов нову. Йому, по-перше, подобається ця, а по-друге, у нас троє дітей, а якщо він не знайде нової чи довго її шукатиме, що нам робити? Варіантів жодних. Можливо, перейти на дистанційну освіту. Я дорожу нашим шлюбом і не хочу, щоб мої діти росли без батька!
