Я вийшла заміж вже після 25 років. За сільськими стандартами – це майже стара діва. Але я мала вищу освіту і престижну роботу, тому багато знайомих намагалися терміново влаштувати моє особисте життя.
Я не поспішала із заміжжям, але одного разу мене познайомили з хлопцем. Його звали Степан, він був токарем. Звичайний хлопець, але високий, що для мене було важливо, адже мій зріст теж великий, а низькі кавалери мені не підходили. Ми кілька місяців зустрічалися, придивлялися один до одного, а потім вирішили одружитися.
Степан був скромною людиною, і це мені подобалось. Мені ніколи не хотілося бути поряд з гордовитим красенем.
Коли ми обговорювали весілля, я мріяла про невелике сімейне свято, але батьки Степана наполягли на великому святі з сотнею гостей. Організацію вони взяли на себе, і весілля мало пройти у величезному наметі, який вони поставили у себе на подвір’ї.
Степан був з невеликого села, де роботи майже не було, а люди жили в основному за рахунок господарства. Моє село знаходилося ближче до міста, у нас майже всі працювали, отримували гарну зарплату, жили у впорядкованих будинках, у дворах стояли автомобілі.
Наше весілля відбулося у листопаді. Погода була холодна, але батьків Степана це не збентежило. Гостям довелося сидіти у верхньому одязі, їсти охололу їжу, а танці проходили прямо на брудній землі. Я дивилася на все це і ледве стримувала сльози. Все здавалося мені кошмаром, але це нікого не хвилювало, адже так прийнято.
Коли свято нарешті закінчилося, я хотіла швидше поїхати додому. Мої батьки помітили, як мені некомфортно і підтримали мене. Однак свекруха наполягла, щоб я залишилася і допомогла прибрати. Коли я побачила гори брудного посуду, які треба було мити на вулиці у майже крижаній воді, мені стало ще важче.
Мені захотілося запитати: «Навіщо ви все це влаштовували, якщо не готові самі залагодити наслідки?». Адже мої батьки пропонували зручніший варіант, де не довелося б нікому так мучитися.
Ми сіли в машину, Степан сів поруч і ми поїхали додому. По дорозі він кілька разів намагався сказати, що варто залишитися ще трохи, адже ввечері мали прийти гості. Я мовчала, хоча в голові тільки й думала, що після такого дня я точно не ладна була зустрічати когось.
Вдома, після гарячої ванни та смачної вечері, я нарешті відчула себе краще. Але це відчуття спокою було недовгим.
Навесні Степан сказав, що треба їхати допомагати з посадкою картоплі, адже його батьки садять багато, роботи буде багато. Чесно кажучи, мені зовсім не хотілося їхати, але заради чоловіка я погодилася.
Цей день виявився нестерпним. Земля була мокра, чоботи важкі, а поле здавалося нескінченним. Ми повернулися додому втомлені, брудні та голодні. Але навіть поїсти я не змогла, адже в будинку не було умивальника, де можна було б нормально помити руки. Запропоновану їжу я теж не змогла їсти. Я лягла спати голодною, а вранці ми поїхали додому.
Всю дорогу ми мовчали.
Думаючи про це, я вже шукала привід відмовитись від наступної поїздки. Літо пролетить швидко, а проводити його у постійних сільських роботах мені не хотілося. Я розуміла, що люблю чоловіка, але не настільки, щоб терпіти все це. Якщо так продовжуватиметься, то мені важко уявити, як довго я витримаю у цьому шлюбі.
