Марія Федорівна надовго запам’ятала події одного дня. Того ранку вона трохи прибрала в хаті та взялася за обід. Жінка місила тісто для пиріжків, коли раптом у двері гучно постукали.
Марія з подивом рушила до дверей. На порозі стояла незнайома жінка, яка тримала на руках маленьку дитину.
– Ну, привіт! – вигукнула гостя з насмішкуватим виразом обличчя. – Як живете?
– А ви хто? – здивовано спитала Марія Федорівна, намагаючись зрозуміти, хто перед нею.
Незнайомка голосно засміялася, ніби була вдома, і впевнено зайшла до хати.
– Ольга, – сухо представилася вона. – Ось, приймайте подарунок!
Жінка поклала дитину на ліжко, обернулася до дверей і, не пояснюючи нічого, вийшла.
Марія залишилася у нерозумінні.
– Це ваш онук, дитина Олега, – сказала незнайомка, вже стоячи на порозі. – Він нас утримувати не хоче, то дбайте самі. У вас тут і місця вистачає.
З цими словами вона пішла. Марія й Василь так і не зрозуміли, чи правда це, і хто насправді була ця Ольга.
Вони викликали Олега. Син приїхав і підтвердив зв’язок із Ольгою. Проте виховувати дитину він відмовився.
– Весілля у мене на носі, – відмахнувся Олег. – Що я нареченій скажу?
Так і залишилася Марина у дідуся та бабусі. Батько її не навідувався, як і мати. Для дівчинки бабуся стала мамою, і лише згодом Марина дізналася правду.
Василя Павловича не стало, коли Марині виповнилося дванадцять. На похорон приїхали Олег та його сестра Катерина.
Марина називала їх дядьком і тіткою, бо бачила їх дуже рідко, і ті ставилися до неї з байдужістю.
– А чому онуки не приїхали? – Запитала Марія Федорівна у Катерини. – У тебе вже дорослі діти, могли б провести діда…
– Мамо, не починай, – відповіла Катерина. – У них свої справи, та й дорого. Ти ж їм на квитки не скинула б. Усе на Марину витратила.
– Я ж на поминки витратила все, а ще пам’ятник треба замовити…
Старенька тяжко зітхнула. Діти, які мають гарну роботу і мешкають у великому місті, лише вимагали допомоги. А вона залишилася з онукою на руках.
Час йшов. Після навчання Марина повернулася додому. Вона влаштувалася на роботу і почала дбати про бабусю. Марія Федорівна часто хворіла, і єдиною підтримкою для неї була онука.
Олег і Катерина почали частіше навідуватися, кожний окремо. Вони заводили розмови про будинок, але бабуся воліла мовчати.
Якось брат та сестра приїхали одночасно. Це сталося випадково. Вони голосно сперечалися, навіть не помітивши Марину у сусідній кімнаті.
– Твоя донька Марина! – кричала Катерина. – Половину вартості будинку виплати, і хай живе!
– Вона сама працює. Та й житло їй, може, дадуть. Моя донька доглядає матір, отже, будинок мій!
Марина вийшла з кімнати, і розмова стихла. Вона пройшла повз них з холодним спокоєм.
– Я давно знаю, хто мій батько, – сказала дівчина. – Але тепер бачу, що вам від мене потрібне лише майно. У мене немає ні батька, ні матері, але є бабуся.
Катерина та Олег оніміли, а наступного ранку поспішили поїхати, пояснивши матері, що мають невідкладні справи.
Марина допомогла бабусі дожити останні роки у спокої. Будинок давно належав їй – це було рішення самої Марії Федорівни. І тепер Марина будувала своє життя з вірою, що її родина буде щасливою.
