Спочатку мій чоловік Ренат був уважним і чуйним, але з часом, коли я взяла на себе більше обов’язків по дому, особливо після відходу в декретну відпустку з нашою другою дитиною, він став менш підтримуючим і більш критичним. Ренат звик до комфорту, який я йому забезпечувала – від домашньої їжі до чистого одягу. Але в міру того, як у нашій сім’ї зростали вимоги другої дитини, мені важко вдавалося підтримувати колишній рівень побутової досконалості.
Скарги Рената росли з кожним днем. Він засмучувався через найдрібніші незручності – від забутого на столі буханця хліба до неприбраної обстановки, що він сприймав як мої промахи, адже, на його думку, я “цілими днями просто сиділа вдома”. Постійна критика обтяжувала мене, роблячи виходи в люди стресовими, адже я справлялася з нашим невгамовним сином, а Ренат вічно квапив мене, не звертаючи уваги на моє жонглювання. Заплутавшись у цій рутині, я стала помічати співчутливі чи засуджуючі погляди незнайомих людей, через що ставала більш ізольованою та незрозумілою.
Навіть рідна мати докоряла мені за те, що я не стежу за своїм зовнішнім виглядом, і попереджала, що мої подружні розчарування можуть призвести до втрати Рената, маючи на увазі, що у будь-якому разі вина лежатиме на мені. Розмірковуючи над своєю ситуацією, я розумію, що продовжувати нести всю відповідальність поодинці – непосильне завдання, але вимагати змін видається не менш ризикованим. Чи існує якась золота середина, коли Ренат визнає мої потреби та внесок, не ставлячи під загрозу наші стосунки?
