Я все життя знаю нашу сусідку Аліну Іванівну з тих самих часів, коли сусіди часто щось позичали один у одного.Протягом багатьох років Аліна часто просила мене забрати для неї речі в магазині, і ми регулярно балакали за чаєм. Незважаючи на її часті обіцянки відвідати своє село, вона рідко туди приїжджала.Нещодавно, коли я поділилася новиною про свого першого онука, Аліна була присутня на урочистості, але раптово пішла додому, зблідла.
За кілька днів вона прийшла з листом від свого сина Славка. Вона попросила мене прочитати його вголос через її поганий зір. У листі радісно повідомлялося про народження онуки.
Цікаво, що вона продовжувала приносити листи, де все було написано великим і чітким шрифтом. Це здавалося мені дивним… , поки одного разу я не усвідомила, що букви надто ідеальні та надто гарні. Самотність змусила її написати ці листи самій собі, вдаючи, що вони від Славка, щоб якось потішити себе.
Стурбовані, ми з сім’єю почали шукати Славка в Інтернеті та за місяць знайшли його. Він зізнався, що розірвав стосунки з матір’ю через розбіжності між нею та його дружиною.Я не могла не втрутитися, написавши йому проникливий лист, пояснивши, як його мати вдавала, що отримує від нього листи, ділячись уявними радощами. Мої слова, однак, схоже, не подіяли, оскільки Аліна продовжувала приносити листи, написані нею самостійно, і мені було все важче читати їх крізь власні сльози.І ось, одного чудового дня, радість Аліни була справжньою — Славко стояв на порозі її будинку.
Приголомшена, вона вигукнула:«Валю, мій Славко приїхав! А в мене є онука!».Обійнявши її, я відчула силу неминущої надії та любові матері.
