Одного разу вночі бліда, як стіна, мама розбудила Марію і тихо їй прошепотіла: «Богдана більше немає на цьому світі…» На кладовищі було тихо, тільки листя дерев шелестіло на вітрі. Марія поклала на могилу коханого букет ромашок. Раніше Богдан дарував їй її улюблені квіти, вона посміхалася, гадала на пелюстках і остання завжди припадала на слово «любить»… В ту останню зустріч він теж подарував їй ромашки. Великі, красиві, з яскраво-жовтимисерединками. “Я люблю тебе і завжди буду тобі самою вірною, люблячою дружиною. Обіцяю! Клянусь!», – обняла його міцно-міцно Марія. ”Почекай з весільною клятвою. Ще плаття тобі не дошили”, – пожартував у відповідь коханий. До дати їхнього весілля залишалося три тижні. Дівчина чекала його з нетерпінням. І гадки не мала, що до вічної розлуки з Богданом – всього кілька годин. А вночі бліда, як стіна, мати розбудила її та прошепотіла: ”Богдана більше немає.
Аварія … “- похорону Марія майже не пам’ятає. Спочатку невтішну наречену відпоювали ліками, а згодом« швидка» забрала її в лікарню. Потім Марії довго снилися ромашки з жовтими сонечками, сміх Богдана та її обіцянка бути йому вірною все життя. Дивлячись на фото коханого, вирішила, що якщо пообіцяла – то стримає слова. А горе не вщухало, боліло в серці. Марія намагалася відволіктися навчанням, потім роботою, але найлегше було на кладовищі, біля могили. Здавалося, Богдан тут, поруч.Подумки розмовляла з ним, розповідала про новини в селі, просила ради. Пройшов рік, другий. Даремно подруги намагалися розважити Марію, запрошували в гості або на прогулянки. Дівчата переконували її, що треба жити далі, відкрити серце для нової любові. Адже вона ще така молода. Але Марія тільки мовчала. І сьогодні вона з букетом ромашок вкотре сидить біля могили коханого.
Але на душі – неспокій і буря почуттів: злість, безсилля, розгубленість. Кілька тижнів тому Марія вперше за багато часу, зустріла товариша брата, Павла, з яким разом росли. Той глянув на неї проникливим поглядом – в саме серце. І стільки в його очах було добра, співчуття, душевності. Марія відчула, що Павло хотів щось сказати, але, мабуть, не наважився. Їй чомусь теж захотілося з ним поговорити, піти на це тепло, на світло його щирих карих очей. Відчула – і злякалася. Намагалася стерти з пам’яті той епізод, але марно. “Богданчик, як мені бути?.. Ти в сирій землі, а я… живу далі. Ну чому? Хіба я маю право бути щасливою? Думати про інше. Я ж тобі присягнулася, – розмовляла з милим Марія. – Прости мені мою слабкість, Богданчик ”. Не знала, що ще повинна сказати, як загладити провину.
Задумалася. Стало тихо. Раптом дівчина почула лопотіння крил. Недалеко від неї, на могилу Богдана, біля букета ромашок опустився білий, як сніг, голуб. Марія задумливо спостерігала за птахом. Той походжав по гранітній плиті пам’ятника, потім глянув на неї пильно, загарчав, а потім змахнув крилами і злетів в блакить небес. Лише через кілька днів Марія зважилася розповісти про той випадок сестрі. А вона притиснула її і зітхнула: «Може, це Богданова душа просила тебе відпустити її? Тому що їй треба жити вічним життям, а тобі – земним. Мені здається, Богдан хоче тебе підбадьорити, бо ти заслуговуєш найкращого. Він буде радіти, коли тобі буде добре». Незабаром після розмови з сестрою Марія знову зустріла в місті Павла. Привіталася першою і посміхнулася…
