Я змогла перетворити своє хобі в досить прибуткову справу. Я роблю ляльки і nродаю їх у своєму інтернет-магазині. Бізнес досить успішний, ляльки дороrі, тому я неnогано заробляю. У мене є подруга, яка працює організатором дитячих свят. Як-то вона мені подзвонила і каже: -Лесь, привіт, у мене до тебе прохання. Наше агентство проводить ряд благодійних заходів в дитячому будинку для дітей з обмеженими можливостями. В програму повин ні входити ще майстер-класи, але я ніяк нічого путнього придумати не могла. Сама, розумієш, діти там не бігають, не стрибають, їм не підійдуть активні заняття. Потім згадала про тебе. Ляльки — це те, що потрібно!
Тільки я тобі наперед скажу, що це благодійно, тому доведеться працювати без гонорару, якщо ти відмовишся, я не ображуся. Зрозуміло, я погодилася. Ми стали відвідувати дитячі будинки, багатого я там надивилася, всіх діток було дуже шкода. У більшості з них були дуже трагічні історії життя. Бути фізично обмеженим і залишитися без батьків — жорстоко. Але під час одного візиту мою увагу привернув один хлопчик на візку. Я завмерла, коли вперше його побачила. Він був схожий на мого чоловіка, як дві краплі води. Коли я приїхала додому, то стала чоловікові розповідати про того хлопчика.
Але варто було мені просто згадати про усиновлення, він став кричати на мене. А потім я виnадково згадала прізвище хлопчика, і він змінився в обличчі. На наступний день він погодився зі мною сходити в дитячий будин ок. Коли ми повернулися додому, він впав на коліна і почав мене благати забрати того хлопчика, він у всьому мені зізнався. Ще до нашого знайомства у нього була ко ханка з таким прізвищем. Але він не знав, що вона від нього заваrітніла і наро дила хлопчика. -Коль, а ну вставай, зрозуміло, ми заберемо дитину. Матусі дітей з обмеженими можливостями зрозуміють, як важко з такими дітьми. Після усиновлення нам нелегко довелося. Ми багато сил і грошей витратили на реабілітацію. Але зараз, коли я дивлюся, як наш син ганяє у футбол, я розумію, що все не дарма.
