Сестра моєї мами живе в селі, у неї четверо дітей: дві дочки та два сини. Коли ми були маленькі, ми були дуже близькі; завжди грали разом, все літо проводили разом. Я згадую ті дні нашого дитинства. Потім ми всі виросли, пішли вчитися, побралися і більше ніколи не бачилися. Нещодавно мама мені сказала, що у тітки незабаром ювілей, вона святкуватиме своє 80-річчя. Дізналася, що всі зберуться, зраділа, подумала, що ось нарешті ми зустрінемося.Я завжди любила своїх двоюрідних сестер та братів. З чоловіком купили подарунок для тітки та її чоловіка, ще купили багато продуктів – чорну ікру, червону рибу, екзотичні фрукти, торт та поїхали. Думала, напевно вони з нетерпінням чекають на мій приїзд.
Яке ж було моє здивування, коли побачила, що тітка вдома сама. Ми привітали її, вона накрила стіл. Я подумала, що надвечір усі зберуться. Тітка пригостила нас чаєм, поговорили, згадали наше веселе дитинство, і я спитала, коли зберуться гості. Вона сказала, що не чекає на гостей. Я здивувалась і запитала: “А коли приїдуть доньки?”. Вона знизала плечима і сказала, що не знає. Мені це здалося дивним, але я воліла промовчати. Я все ж таки чекала їх. Увечері тітка накрила скромненький стіл.
Раптом двері відчинилися, і хтось зайшов. Я впізнала сестру, піднялася з місця, підійшла до неї, хотіла обійняти; вона пройшла повз мене, підійшла до своєї матері, сказала їй щось різким тоном і вийшла. Я глянув на свою тітку: вона витирала сльози, і я побачив глибокий біль у її очах. Мені стало її шкода, адже вона була дуже гарною матір’ю своїм дітям, а сьогодні, на її 80-річчя, ніхто з них не прийшов.Я була глибоко розчарована. Повернулась додому з дуже тяжким серцем. Після цього до села їхати не хочеться. Може, більше ніколи не поїду.
