Моїй сусідці на днях виповнилось 90 років. Не те щоб я була з нею надто близька але чужими нас назвати не можна . Іноді зупинялась поговорити з старенькою, приємна, цікава жіночка. Так і сталася на початку місяця у нас розмова, де я дізналась, що Марія Петрівна наступних вихідних святкує ювілей. Зрозуміло ніяких запрошень на свято я не отримувала, адже люди в такому віці зазвичай не влаштовують собі святкувань, але ще тоді розуміла що прийду з тортиком, привітаю бабусю.
Бабуся жила сама, чоловік вже нема, а діти роз’їхались по містах. Я вирішила не йти надто рано, щоб бабця могла своїми дітьми відсвяткувати, вони ж так рідко бачаться як говорила мені бабця. Тому коли прийшла я додому до бабусі моєму здивуванню не було меж. Хата охайно прибрана, доноситься запах свіжих страв і бабця сидить тихенько на кріслі сама і дивиться телевізор. «Напевно всі вже поїхали» подумала я, сама в те не вірючи, адже я б помітила чиїсь авто.
Коли бабця мене помітила вона засвітилась в посмішці, помітно було як вона рада що до неї хтось прийшов привітати, на очах в неї можна було помітити легкі сльози, тоді я вже була впевнена що я перша хто до неї прийшов сьогодні. Мені так шкода стало стареньку що я вирішила затриматись, по столу в її хаті було помітно, що вона чекала значно більше гостей. Ми сиділи, бабця мене пригощала, і пізніше я довідилась, що ніхто ні з дітей ні з онуків навіть не подзвонив щоб привітати її.
Я навіть не розуміла що й казати, мені так стало шкода її, а по ній було помітно що вона ледь стримувала сльози. Я як могла намагалась заспокоїти стареньку але було помітно що душа в неї боліла. Тієї ночі я довго не могла заснути. Ніяк не могла зрозуміти чим можна було в вихідний день так бути занятими щоб навіть не привітати маму, бабусю з ювілеєм. Не забувайте про своїх батьків, телефонуйте частіше, заходіть в гості, вони вас завжди чекають. Сподобалась стаття? Поділись в Фейсбук
