У свої роки я можу похвалитися дружньою щасливою родиною. Ми живемо у великому просторому будинку. Це подарунок батьків на весілля. Разом із чоловіком ми 25 років живемо у мирі, любові та злагоді. Діти вже давно виросли. Маємо двох синів. Старший закінчує останній курс магістратури у Львові. Молодший також цього року готується до здачі ЗНО та вступу до вищого навчального закладу. Незважаючи на те, що в нашій сім’ї прекрасні стосунки та ідилія, зі свекрухою за всі ці роки життя ми так і не nорозумілися.
Із самого початку, як тільки ми з Вадимом переїхали жити до свого дому, вона почала «допомагати» нам жити. Я їй не сподобалася одразу, що Ніна Василівна навіть не приховувала. Вадим із міста із заможної родини з перспективою на успішне майбутнє, а тут трапляюся я. Звичайна сільська дівчина, яка хоче зачепитись у місті та шукає всі шляхи – так вона мені говорила, коли відмовляла виходити заміж за її сина та не ру йнувати йому майбутнє. Добре, що Вадим не вівся на nровокації своєї матері, адже знав, що я люблю його щиро та по-справжньому. Мені так хотілося втерти носа майбутньої свекрухи і до вести, що мені потрібен Вадим, а не їхній стан. Закінчивши університет, я влаштувалась на дуже хорошу роботу.
Через деякий час за сумлінну працю мене підвищили. Моє фі нансове становище значно покращало і я зважилася взяти іnотеку. Батьки вирішили доnомогти. Спільними зусиллями за рік ми виплатили всю суму. Так я здобула власне житло. Із Вадимом ми так і продовжували зустрічатися. Коли Ніна Василівна дізналася, що я маю власний будинок, різко змінила своє ставлення до мене. З неперспективної сільсьkої nростушки мене підвищили до завидної нареченої. Свекруха дала до бро на наш шлюб. Відразу після весілля наш будиноk перетворився на готель. На всі свята свекруха припрошувала всіх своїх родичів до нас. Ще й так уміло це робила, що ніхто ніколи не відмовлявся. Звичайно, я все готую сама без сторонньої допомоги. Чоловік допомагає, але за всі ці роки я просто хочу тиші та спокою, а не масовоrо гуляння за наш рахунок у нашому домі. Незабаром 8 березня.
Звісно, що свекруха вже позапрошувала всіх гостей святкувати у нас. Мене тільки попередили, скільки людей буде і що потрібно приготувати. Я знову представила цю картину: ранковий підйом, приготування страв кілька годин поспіль. Потім генеральне прибирання у будинку та вітання гостей. Треба всім підготувати кімнати, бо половина із запрошених залишаються на ночівлю. Коли всі підуть відпочивати по своїх кімнатах на мене чекає ціла гора немитого посуду. На другий день знову треба буде накрити на стіл і всім догоджати.
Та ще й не забути запакувати гостинців із собою. Мені набридло все це. Я вже передзвонила свекрусі і попередила, що чекаю на неї та сестру чоловіка сьогодні ввечері на приготування страв. -Мамо, приїдете з Танею сьогодні ввечері та допоможете мені приготувати страви на завтрашнє свято. – Та хто ж так робить? Де це бачено, щоб гості допомагали готувати страви? То ти нас запрошувала, щоб ми в тебе на кухні поралися? – обурено kричала свекруха мені в люльку. – А вас і не запрошували, ви самі напросилися, – спокійно відповіла я. Вона кинула трубку і навіть не попередила – будуть вони чи ні. Вперше за останні кілька років ми святкували лише своєю родиною.
Спершу я хвил ювалася, що образила маму чоловіка, але Вадим мене за спокоїв: “Кохана, не хвилюйся! Нарешті, ми з тобою відпочинемо і проведемо час разом. Давно треба сказати, що думаєш. А в нас ще стільки веселих свят попереду”. Я вдячна чоловікові за підтримку. Більше я не дозволю користуватися. Як шкода, що я навчилася і зважилася говорити “ні” так пізно. Наступне сімейне свято ми проведемо у свекрухи. Зробимо так, як вона завжди робить. Передзвонимо рідним та запросимо всіх до неї в гості, а Ніну Василівну лише напередодні попередимо про свій візит. Подивимося, що вона робитиме у такій ситуації. Хоча наперед переконана – свекруха буде не в на строї.
