Лежу цілими днями вдома і ніяк не виходить із голови ситуація у сім’ї сина. А я ж сто разів йому казала, що з весіллям поспішати не варто. Хто взагалі о двадцять два одружується? Але в нього впертість – це друге ім’я. Якщо він щось собі вирішив, то відмовити його чи переконати практично неможливо. Ось і тут він уперся, що це kохання всього його життя, мовляв, одружується потрібно в терміновому порядку.
Ні я, ні мій чоловік не змогли його навчити. Весілля зіграли скромне, жити молоді стали у квартирі, яка мені дісталася від мами. Ми не хотіли, щоб вони блукали по орендованих квартирах. Я намагалася не часто їх відвідувати, щоб не бути нав’язливою. Але те, як вони живуть, не вписується у суспільні норми. У них удома справжній бардак!
Коли я приходжу до них, невістка не вважає за потрібне навіть підвестися з місця. У них у холодильнику завжди порожньо, готувати Олена не любить. Вона не працює, мешкає за рахунок мого сина. Я не розумію, як він мириться з усім цим. У нашій сім’ї він бачив зовсім інший приклад взаємин. Я не хочу якось втручатися в життя молодих, як це люблять робити більшість свекрух, але й не турбуватися не можу. Іван – наш єдиний син, мені хочеться, щоб він мав хорошу родину. Я мрію про онуків, але боюся навіть уявити, якою матір’ю стане Альона.
