На останньому курсі університету Івана відрахували. До матері він повертатися не хотів, не маленький вже. Виникло пекуче бажання почати життя спочатку. Тому він зібрав рюкзак і поїхав в село до бабусі у будинок. Будинок там давно пустує, бабусі не стало п’ять років тому. Будинок продавати не стали, у мами рука не піднімалася. Адже це пам’ять про дитинство і батьків. Був у Івана ще намір знайти дружину, набридло йому холостим ходити. У місті даму серця він знайти так і не зміг. Там одні кар’єристки, яким в першу чергу важливий матеріальний достаток. Йшов Іван по стежці, де в останній раз бував у дитинстві, а все навколо було посипано кульбабами.
Це була бабусина улюблена квітка, вона часто говорила: «Вань, не зривай квітку, шко да. Краще, коли виростеш, знайди дівчину як кульбаба. А коли знайдеш, то одружуйся на ній!» Сенс сказаного Іван донині не розумів. Що це означає? Знайому хвіртку він швидко знайшов, тільки з дороги втомився. Стояв, оглядав зарісший двір. Будинок виглядав покинутим. Навіть звідси було видно, що роботи тут багато. -А чого це ви тут стоїте? До нього раптом підійшла дівчина і посміхнулась. Іван на пару хвилин завис, розглядаючи незнайомку.
У неї були пухнасте, дуже світле волосся, майже біле. «Схожа на кульбабу…»- подумав він і сам здивувався своїй думці. -Я онук покійної Єлизавети Андріївни зі столиці, приїхав сюди жити… -А, довго напевно добиралися. Втомилися? Я ваша сусідка. Дівчина махнула, показуючи на сусідній будинок. -Ви, напевно, ще і зголодніли. А в домі ні газу, ні світла. Заходьте на вечерю. А завтра я вам доnоможу, якщо захочете, будинок трохи до тями привести. Дівчина ще раз посміхнулася, а в Івана серце завмерло. Він її слів майже не слухав. «Ось вона моя кульбаба… Невже бабуся знала?»
