Ми з чоловіком пов’язали себе шлюбом, коли нам обом було по 19 років. Жили ми на рідному селі, так як отримали у сnадок будинок від бабусі. Тут ми мали своє господарство, город. Наро дилося у нас двоє дітей. Старший, син, проживає із сім’єю у столиці. А молодша, донька, переїхала до чоловіка до обласного центру. Там у неї народився син. Ми з чоловіком рідко коли виїжджали зі свого села: роботи завжди було дуже баrато, та й за коровами треба доглядати, не залишиш! Іноді чоловікові видавали путівки із сільради. Він відпочивав один.
Я ж тим часом стежила за худобою. Максимум, де я могла відпочити, це на річці, яка протікала за кілька кілометрів від нас. 10 років тому донька вирішила зробити нам сюрприз: куnила мені із чоловіком путівки на море. Я, звичайно, дуже хотіла їхати, але якось дуже хвилю валася за будинок та господарство. Але дочка запевнила мене, що вона за всім наглядить, особливо за моєю улюбленою коровою. Це було все, що мені потрібне, тому я й поїхала.
Але краще б я цього не робила. Повертаємось ми додому – і я бігом у хлів. Дивлюся, а моєї корови нема. За мною зайшла донька і сказала, що корови моєї вже немає: вона nродала її на м’ясо, оскільки не могла більше дивитися, як я спину гну щоранку. Того дня моє життя змінилося. Я плакала добу безперервно. Оголосила своїй доньці, що спілкуватися з нею більше не буду і вигнала її. Минуло вже 10 років. Я дотрималася своєї обіцянки. Чоловік благає мене пробачити доньку, але я не можу: Бурьонка сниться мені чи не щоночі…
