Після випадкової смерті батька на робочому місці, коли мені було лише сім років, мене виховували бабуся та дідусь. Хоча вони дбали про мене з любов’ю, а бабусине куховарство було завжди на найвищому рівні, я часто відчувала порожнечу всередині, що відрізняло мене від інших дітей, у яких був хоча б один з батьків.
Я жадала, щоб мама була присутня на шкільних зборах, бачила, як я закінчую четвертий клас. Але тільки коли мені виповнилося тридцять, я всерйоз задумалася про її пошуки. Перебираючи старі документи, я натрапила на деякі відомості про неї. Покопавшись в Інтернеті, я знайшла її у соціальних мережах. Я хотіла зв’язатися з нею, але вагалася. Я подумувала відвідати її, але подруга застерегла від цього – хто знає, хто може жити там зараз? Зрештою, я набралася сміливості і відправила їй особисте повідомлення, представившись її дочкою.
На мій подив, вона відповіла швидко, розпитуючи про моє ім’я, вік і ім’я батька. У її відповідях відчувалася впевненість, визнання того, що вона справді моя мати. Але потім, без попередження, вона заблокувала мене. «Мама» припинила всі мої спроби зв’язатися з нею іншими каналами. Все було зрозуміло – вона не хотіла мати зі мною нічого спільного. Я не могла зрозуміти, як мати може так чинити зі своєю дитиною. Я більше не була дитиною, мені не потрібна була фінансова підтримка. Все, чого я хотіла – це поговорити, поспілкуватися з нею. Але навіть у цьому мені відмовили.
