Протягом трьох років мої батьки тиснули на мене, щоб я розлучилася з чоловіком, тому що вважали його неробою. Він ще вчився і мав невелику зарплату, тоді як я обіймала престижну посаду, мала квартиру та машину. Мої батьки наполягали, що чоловік має бути добувачем і не залежати від дружини. Мій чоловік присвятив свою молодість вихованню молодших братів і сестер, тому вищу освіту він почав здобувати пізніше – у 32 роки.
Коли ми одружилися, він навчався на програміста та продовжував працювати на півставки. Я підтримувала його, знаючи, що його освіта у майбутньому призведе до кар’єрного росту. Ми мали достатньо грошей, щоб жити безбідно, але мої батьки не могли змиритися з нашим становищем. Зрештою, я перестала з ними спілкуватися, щоб уникнути їх глузувань і звинувачень.
Однак усе змінилося після того, як всесвітні обмеження залишила моїх батьків без роботи, і вони почали покладатися лише на пенсію матері. Тепер мій чоловік, який став директором компанії, підтримує їх матеріально. Він ніколи не ображався на їхні минулі висловлювання і не вимагав вибачень. Хоча, на мою думку, вони мають вибачитись перед ним, я вирішила не згадувати минуле і дати моїм літнім батькам жити спокійно.
