Бабуся Стефа зазвичай проводила весну в селі, залишаючись там аж до осені – до настання нестерпних холодів. Члени її сім’ї давно і ясно дали зрозуміти, що не хочуть бачити її поряд. Невістка уникала її, син постійно був у відрядженнях, діти та онуки теж не звертали на неї уваги. Стефа нічого не говорила про ситуацію, але вона розуміла, що була тягарем для своєї сім’ї, і це її засмучувало.
Вона чекала весни, аби втекти з цієї родини. Бабуся Стефа зібрала свої речі та поїхала без особливої допомоги з боку родичів. Сусіди любили її і часто відвідували. Вона була гарною жінкою, все робила вдома, але невістка її не цінувала. Коли на бабусю кричали, вона тихо плакала у своїй кімнаті. На вокзал її відправили на таксі сусіди; вона увійшла до поїзда з невеликим пакетом і подивилася на фотографію сина, невістки та онуків. Там вони посміхалися і обіймали бабусю, але в реальному житті вони нехтували її коханням.
Бабуся Стефа увійшла до свого будинку в селі і відчула тепло та затишок рідних стін. Вона поважала свій дім, бо народилася там, і її діти народилися там. Вона сіла на лаву і побачила себе молодою жінкою, що сиділа біля грубки, чекаючи повернення чоловіка з роботи. Вона не могла стримати сліз, адже вона прожила тут половину свого життя, найкращі роки. Наступного ранку вона не прокинулася. На столі вона залишила багато старих фотографій і зім’яту свіжу, зроблену родичами.
